Сід Чаплін - День сардини

Решту мені розповів Носач. Коли старий К.-С. підвівся й пішов, ми вирішили, що нам більше нічого там робити. Лише Носач не схотів іти. Тоді ми пішли без нього. Не знаю, що він сподівався побачити. А далі було ось як: старий К.-С. постукав у перші ж двері й попросив напитися. Носач казав, що його впустила одна з тих бабег, яких у нашому місті розвелося, наче мух. Вісімнадцять стоунів [6] Міра ваги (6,3 кг ). ваги, туфлі ледве на ноги налазять, з місяць, певно, не милася, у засмальцьованому чорному платті. Мабуть, вона його почистила й пригостила чаєм, та йому, видно, все те було байдуже, бо Носач так і не бачив, щоб він звідти виходив.

Отож ми собі пішли, а Носач лишився. Я спершу рушив був додому. Та раптом мені стало лячно. Боятись було нічого, мені ніщо не загрожувало, і все ж я не пішов додому, а повернув у протилежний бік. Можливо, не хотів знову йти тією вулицею, повз ті порожні будинки. А може, тікав од чогось, що було сильніше за мене. Тільки, скажу вам по щирості, я весь тремтів. Тікав швидко і зробив таки добрячий гак: назад од Старого міста, уздовж величезного урвиська, а потім чимдуж через міст. З мосту я угледів Носача — він усе так само сидів навпочіпки. Я не став придивлятися до нього, а припустив ще дужче. Біля міської бібліотеки повернув і побіг до мебльового складу. Там хотів зупинитись і перевести дух, але щось гнало мене вперед. Я знав, що мені нема чого боятися. Знав, що старик К.-С. не донесе в поліцію на мене самого,— адже нас було душ двадцять,— і все ж ніяк не міг спинитися. Коли перебігав дорогу, мене мало не збив моторолер. На лайку водія я звернув стільки ж уваги, як і на його космонавтський шолом, бо, коли за тобою женеться тигр, тебе вже нічим не діймеш, особливо коли ти не знаєш, що то за тигр. Іду в заклад, що я пробіг милі зо три. Але й потім не пішов додому, а звернув у бічну вуличку трохи віддихатись. Там я сів, приклав руку до грудей, що аж ходором ходили під мокрою сорочкою, і почав сперечатися сам із собою.

«Який гедзь тебе вкусив?»

«Знати не знаю, відати не відаю».

«А чого ж ти біг як навіжений?»

«Це був просто інстинкт».

«Ти певен?»

«Тепер я ні в чому не певен».

«Хіба він не двоєдушна гадина? Хіба давно не слід було з ним поквитатись? Чого ж ти тривожишся?»

«Та не тривожусь я. Просто не чекав, що все так вийде. Ото й тільки. А бігати корисно для здоров’я».

«Слухай, старий, ти хочеш стати дорослим і нічого в світі не боятись. А що, як тебе оперіщать по голові пляшкою або велосипедним ланцюгом чи штиркнуть ножем у бік?»

«Мене? Нехай собі, скільки завгодно».

«Ти боягуз. Одразу накладеш в штани. Витримати удар і дурний може, а от завдати його — це важче. Треба бути рішучішим. Навчися бити».

«Та годі вже, годі. Іншим разом я так і зроблю».

«Дивись, старий, а то пропадеш. Будуть об тебе ноги витирати — так і зостанешся на все життя Красунчиком, як ото назвав тебе сьогодні Носач».

«Ну, ну, ти не дуже. Про Носача я й сам знаю, але це більше не повториться. Пику роз’юшу першому, хто так мене назве».

«От і гаразд».

Та я зовсім не думаю, що досить було мені лише поплескати самого себе по плечу — і одразу все забулося б. Ні, я не міг забути, навіть коли# вилежувався на сонечку в отій своїй канаві, чекаючи блискучої кар’єри в галузі прокладання каналізації.

Нарешті з’явився дядько Джордж, і я зрозумів, що мій курорт скінчився.

— Чоботи. Йому потрібні міцні чоботи,— давав він настанови моїй старій. А я сидів, мов китайський божок.— І кепка. Для мене робітник — не робітник, якщо він без кепки.

— Гаразд. А комбінезон теж потрібен? — спитала моя стара.

— У мене їх не носять.— Я думав, він зараз скаже, що в нього прикривають грішне тіло самою гідністю.— Купи йому міцні штани — плисові або молескінові, йому часто доведеться згинатися або працювати лежачи, а я терпіти не можу дірок на штанях.

— Гаразд, куплю.

— Краще молескінові. Вони трохи важчі, зате міцніші, та й вигляд у них пристойніший. Йому доведеться попотіти, адже ми нікому не потураємо. Ти не підведеш, Артуре?

Я тільки щось муркнув, а точніше — прогарчав.

— Ми такі вдячні тобі, Джордже! Дякуй, Артуре.

— Спасибі, дядечку.

— Не підведи мене — оце й буде твоя дяка. Не розраховуй на те, що я твій дядько. Май свою власну гідність.

Ну, почалось!..

— Він не підведе, правда, Артуре?

— І не думаю.

— Отож-бо. Завтра побачимось. Рівно о сьомій щоб був на дільниці. І ось що: приїзди краще велосипедом.

— А чим погано трамваєм?