Сід Чаплін - День сардини

— Подивилися б краще на себе,— огризнувся я.

Довгоносий робітник тихенько свиснув, а я хоч би що.

Отже, почав з того, чим мав кінчити. Не дозволю ж я всякій погані поливати себе брудом.

— Ого! — сказав він.— Та ти, я бачу, мастак.

— Слухайте,— відрізав я.— Мені ці штани легко скинути, а от ви свою пику ніколи не скинете.

Йому це навряд чи сподобалось, та він зареготав.

— Ні, ви тільки послухайте! Язик у нього просто як у дядечка... Постривай трохи, синку, ось я тут закінчу, і ми порозмовляємо з тобою.

Він звелів робітникам вийти, і сарай одразу спорожнів. Через дві хвилини я почув, як заторохтів компресор, загримотіли мотори ваговозів, і тоді мені стало ясно, чому він величав себе заводієм.

Коли всі вийшли, він полічив гроші, здерті з отих простаків, і виписав кілька подорожніх. Мені обридло стояти, і я сів. Він перестав писати і почав стукати олівцем по столу. Нарешті сказав:

— Ти гадаєш, що ти неабияка персона?

— Не люблю, коли мене беруть на глузи.

— А як тебе звати?

— Артур.

— Так от, Артуре, зараз я тобі все розтлумачу. Ти на свого дядечка не дуже сподівайся. І взагалі ні на кого. Крім того, твій дядечко тут майже ніколи не буває. Він дуже зайнятий і в усьому покладається на мене. Моє прізвище Спроггет — для тебе я містер Спроггет.

— Гаразд, містере Спроггет.

— От і молодець. А тепер катай до бетономішалки і скажи Джорджеві Флеку, хай він навчить тебе орудувати лопатою.

— Кому?..

— Джорджеві Флеку. І ось що, синку...

— Слухаю.

— Щодо моєї пики я радив би тобі не розводитись.

Я нічого не відповів. Кинув на нього лютий погляд і пішов. Жалити, мов та змія, і не давати цього взнаки— ось мій метод. Та в душі я аж тремтів. Не сподобався мені цей так званий заводій. От уже достоту гадюка.

Джордж Флек — це був той самий довгоносий. Ваговози зсипали щебінь, і він скидав його лопатою в залізне решето. А я мав накидати на конвейєр, який подавав його в бункери, а звідти — в бетономішалку. Старий Джордж дав мені лопату й показав, що треба робити, а потім довго стояв і дивився, як я орудую. Дивився з доброю посмішкою, від якої все його обличчя сміялось. Нарешті забрав у мене лопату й показав, як її держати. Я подякував.

Він перейшов на другий бік купи і почухав носа.

— А ти не боягуз,— мовив схвально, і обличчя його знов зморщилося в усмішці.— Атож, пика в нього й справді не теє, і її не знімеш, хоч лусни.

Він хвацько вимахував лопатою і що п’ять хвилин заходився тріскучим сміхом, який нагадував кулеметну чергу. Та до дев’ятої години не озвався більше жодним словом.

— Завари-но чаю, хлопче,— сказав нарешті.— Чайник у сараї.

Я поклав лопату, та мені анітрохи не полегшало. Праву руку немов огнем пекло.

— Дарма, навчишся, тоді лопата сама літатиме,— сказав старий.— І Спроггета дурити навчишся. Паскудний він чоловік.

Я був майже шести футів на зріст і важив близько ста сімдесяти фунтів.

— Я можу дати здачі.

— Е, це вже нудно,— сказав він і знову взявся за лопату.

Я заварив чай, робітники оточили мене. І тут з’явився дядечко Джордж. Підійшов. Оглянув усіх, а мене ніби й не помітив. Тоді звернувся до Спроггета:

— Ну, як?

— Усе гаразд, Джордже,— сказав букмекер.— Новачок спізнився, ото й тільки.

— Треба оглянути підпори,— сказав дядько, і обидва пішли.

Отоді, здається, я й зрозумів, що він за один. Навіть не глянув на мене, не сказав жодного слова, всім своїм виглядом підкреслив, що я лайно, а може, й щось гірше. А я стояв з величезним чайником у руці і насилу стримував себе. Хтось сказав:

— Давай краще поп’ємо чайку, ковбою.

Чайник був важкий і гарячий. Старий Джордж одразу збагнув, що діється в моїй душі.

— Налий-но, синку, й мені,— мовив він, простягаючи кухоль. Я глянув на нього. Він похитав головою. Таким чином, чайник залишився в моїй руці і не довелося викликати швидку допомогу. Була дев’ята, отже, минуло тільки дві години, але мені вони видалися за добрих два роки.

Та незабаром зміни почали видаватися вже не такими довгими й стали спокійніші. Якось я сказав про це Квартирантові, і він пояснив:

— Що не день, то якась частка тебе відмирає і ти все менше реагуєш на навколишній світ.

Мені це пояснення здалося аж надто розумним, але, можливо, якась правда в ньому була. Крихітні лампочки мерехтять і потім гаснуть. Ти коптиш небо, а оті часточки в тобі вмирають і вмирають... Сам дістаєш мало, а користі з тебе ще менше.