Сід Чаплін - День сардини

Отож я дістався горішньої сходинки й побачив, що там пусто, бо сеанс уже розпочався. Лише одне дівчисько з нашої вулиці тинялося чогось туди-сюди. Джоан Клеверінг. Я знав її ще відтоді, коли ми бавилися в лото й киці-баби. Здається, я їй давно подобався, хоч не став бігати за нею: по-перше, не знав, про що говорити, а по-друге, тоді витрати зростають удвічі, і потім ти ходиш з порожніми кишенями, почуваючи себе нещасним блазнем.

До того ж серед наших хлопців заведено брати все, що тобі належить за твої гроші, а я в той час, та й довго ще згодом, не полюбляв робити це десь у підворітті. Як на мене, коли вже кохатися, то з усіма вигодами.

Джоан стояла біля одного з акваріумів. Коли я підійшов, вона обернулась. Не думайте, що така вже потворна. Нічогенька собі. Але я бачив, що на ній те саме плаття, яке носила взимку, хоча було вже літо. Можливо, тому я й пожалів її. А ще тому, що була ледь-ледь горбата. Я тільки й сказав: «Привіт, Джоан». Вона відповіла. І навіщо я оглянувся! Бідолашна так благально дивилась на мене, що я вернувся.

— Що — пообіцяв і не прийшов? — спитав я.

Вона з удаваною веселістю відповіла:

— Мабуть, він сьогодні робить у третю зміну.

А я подумав, що він, очевидно, ховає всі свої заробітки, сподіваючись зустріти дівчину, якій на гроші начхати. Та я промовчав. Сказав лише, що картина вже почалася, і вона вмить підскочила до мене.

— Можна мені сісти з тобою, Артуре? Адже тут завжди чіпляються до дівчат, особливо коли вони самі.

Що мені було робити?

За хвилину ми вже сиділи поряд і дивилися таку дурну чортівню, якої я зроду не бачив,— про одного бевзя, котрий працює на Алясці шофером; у нього завжди спускають шини, і він весь час спізнюється з рейсу, без чого на Алясці ніколи не буває; інший шофер не йме йому віри і їде туди з Нью-Йорка з гарненькою жіночкою, щоб водити ваговоз точно за розкладом, та, замість цього, його дружина тікає з отим першим, усупереч будь-яким розкладам. Ми затіяли цікаву гру: по черзі заплющували очі і намагалися вгадати, що буде далі. Я весь час вигравав, і зрештою ця гра мені набридла. Джоан тулилась до мене, ніби хотіла, щоб я її пригорнув. Та я замість того дав їй сигарету. Вона хихикнула, дмухнула на вогонь і враз схопила мене за руку, наче на мені зайнявся піджак. Отож я зрадів, коли в залі спалахнуло світло, хоч знав, що тепер доведеться купувати їй морозиво.

Аж ось, гучно тупочучи, на балкон суне ціла ватага. Я одразу впізнав портовиків: червоні куртки і довгі баки — певно, років півтора відпускали,— але сподівався, що вони мене не зачеплять. Вони порозсідалися позаду нас і почали пускати образливі дотепи; потім один, довгий, худий та прищавий, нахилився вперед і взяв Джоан за плече.

— Що, не могла дочекатися?

Вона глянула на мене, здвигнула плечем і обернулась.

— А ти навіщо їх привів? Боїшся, що сам додому не втрапищ?

— А ти йди сюди, я тобі зараз поясню!

— Іди, Джоан,— сказав я.— Іди собі, коли хочеш.

— А це що за телепень? — спитав прищавий.— 3 якого він села?

— Хочеш одкараскатись від мене? — кидає в мій бік Джоан і тут-таки гримає на нахабу: —Ану заткни пельку, а то мій хлопець хутко тобі її заткне!

Я з полегкістю зітхнув, коли знову погасло світло. Не обов’язково бути боягузом, щоб уникати бійки, особливо, коли їх п’ятеро або шестеро проти одного. Я благав бога, щоб картина була цікава, з п’ятьма кінозірками, бо хоч я й не боягуз, проте битися з такою зграєю не хотів. Добре, коли ти не сам і є хоч сяка-така надія на перемогу, та мало приємного, коли тебе молотять цілим гуртом. Та Джоан цього не розуміла. А може, й навпаки — дуже добре розуміла. Я цього досі не знаю. Вона все тулилась до мене, а я відсувався. Тоді вона схопила мене за руку. Рука в неї наче аж горіла, та й у мене, признаюся, теж. Не стану твердити, що мені було геть байдуже до неї.

І раптом я відчуваю, як той, довгий, вгатив мене кулаком межи плечі. Я обернувся і, провалитись на цьому місці, вперше заговорив, хоча до цього не зронив ні слова.

— Ось що, хлопче,— кажу йому,— ти це облиш, а то полетиш звідси сторч головою.

— Та тобі й з одноруким карликом не впоратись,— шпигає він.

— Мені просто не хочеться рук бруднити.

Всі кругом зацитькали: мовляв, або мовчіть, або забирайтеся геть,— та ті портовики й далі викаблучувались. Джоан ще дужче притиснулась до мене, я відсувався, а кляте кіно тяглось і тяглось, і можна було дві сигарети викурити між двома пострілами. Я чув, як портовики перешіптуються, і був насторожі. Вони напевне затівали якусь підлоту — від них-бо чого хочеш можна чекати.