Сід Чаплін - День сардини

Ми з ним багато про що говорили.

Я спитав його: невже він усе своє життя на цій роботі? Він сказав — ні, прокладав дороги, підводні тунелі...

— Авжеж, багато підводних трас проклав. А починав шахтарем.

— Глибоко довбали?

— Не дуже. Футів шістсот або сімсот було. Вугілля там майже біля поверхні. Поштрикаєш лопатою і знайдеш цілий шар; певно, і тут натрапимо на нього, коли почнемо копати канаву.

— А скільки вам тоді було?

— Я в шахту прийшов ще зовсім хлопчиськом, років тринадцяти. Стояв біля штольні по десять годин щодня — відчиняв і зачиняв двері, сидів там і бавився в хрестики й нолики, всі двері помалював. Потім став коногоном — вивозив на-гора вагонетки з вугіллям. А згодом і до справжнього діла взявся: вибійником став. Заробляв незле, коли не траплявся «черствий» шар.

— А що це?

— Місце таке, де вугілля тверде або де води повно.

— Важко було?

— Звикаєш. Не з медом, звісно. Але мені подобалось, працював аж до першої світової... а тоді й мене забрали.

— Пішли в солдати?

— Яке там пішов, силоміць потягли. Викликає ото мене управитель, старий Чарлі Лоусон, хитрий був, собака. Каже, потрібні в армію добровольці, по одному від кожної шахти. «Розумієш,— каже,— потрібні добровольці, отож я тебе й призначив!..»

Він надовго замовк. Мені здавалося, що я бачу моторошний сон і що все це відбувається зі мною. Вулиця збігає вниз по схилу, у мене довгий ніс, і всі з мене сміються. І так день у день. О другій годині ночі: «Ану вставай!»,— гукає посильний, грюкаючи в двері, наче в барабан, і не відчепиться, поки не скажеш, що вже збираєшся. Потім спускаєшся сходами наниз, засвічуєш лампу і ставиш чайник на гарячу плиту, надягаєш спецівку, заварюєш чай і наливаєш у флягу; береш на сім годин під землею три кусні хліба з якимсь жиром чи мелясою — мастиш її на хліб без масла. Біжиш униз по схилу, а мороз аж кусає за коліна. При вході до шахти береш лампу й шугаєш униз, із темряви в нову темряву, де ще темніш. Штольня веде все глибше, вугільний пил їсть тобі очі, вода капає за комір. Аж ось і твій вибій. Удвох з напарником рубаєш кайлом вугілля, орудуєш лопатою, аж доки вже не бачиш, де піт, а де вода. Тут — ти господар. І ніхто не посміє нагадати про твій ніс, коли у тебе в руці кайло.

І ось в самому розпалі війни наказують вилазити з шахти. Тебе кличуть туди. Ти не сьогодні-завтра можеш стати героєм.

— До самої смерті не забуду старого Чарлі Лоусона,— задумано каже Флек.— Приїхав по мене о десятій вечора своєю ресоркою, щоб відвезти звичайного шахтаря на станцію. Там уже чекав на мене здоровенний сержант, який страшенно лаявся і не боявся самого чорта. Чарлі дав йому пакунок із сотнею сигарет і пляшкою свого улюбленого настою проти застуди, а мене покинув з десятком таких самих бідолах. Усю дорогу до Лондона ми дрижали, бо унтер нам розповідав усілякі жахи про трупи та так звану «нічию землю». В Кінг-Кросі до нас підсіли новачки, а далі вже на кожній станції тупцяли розгублені шахтарі й галасливі сержанти.

Потім ми відпливли пароплавом до Франції: всього-на-всього тридцять шість годин їзди від шахти до лінії фронту. Там була рівнина, геть усіяна кістьми й порита воронками, пустеля, яка при денному світлі виглядала ще жахливіше. А навкруги тільки глина, сама глина. Всюди здоровенні смердючі ковбані, і шлях здебільшого пролягав через них; глина налипала на підошви, й тоді здавалося, що ти всю землю за ногами підіймаєш. А десь на обрії то виникали, то розвіювались купчасті хмарки диму. Дорогою сунули юрби солдатів; багато з них були в білих пов’язках і не могли рухатися без допомоги. Вони гукали до нас: пробачте, мовляв, що не встигли причепуритися. І тягли пісню, в якій не було ні змісту, ні слів:

Ми тут через те, що ми тут,

Що ми тут, що ми тут;

Ми тут через те, що ми тут,

Що ми тут, що ми тут.

Ні, я такого не ждав. Двічі якісь солдати гукали мені: «Гей, синку, сховай носа, а то відіб’є!» Лив дощ, усі рухались повільно, і було тоскно і лячно, бо там, удалині, мерехтіли спалахи й гриміли постріли. Потім дорога перейшла в неглибоку траншею, яка звивалась і петляла, аж поки ми зовсім заплутались; та ось, нарешті, ми опинились на передовій, хоча й не знали про це: кругом було те саме, лише на однаковій віддалі стояли дозорці. Крізь мішки, що вкривали бліндажі, блимали свічки, а з того боку тхнуло трупами.

Біля ходу сполучення було щось на взірець бліндажа, а на ньому папірець з написом: «Глибокий колодязь». Ми зійшли вниз, футів на шістдесят-сімдесят, і там нас розмістили. Ну чисто як у шахті, лише вугілля не було, сама глина. Суха — тверда, наче залізо, а мокра — тягуча, як джем. Розташувавшись, ми спустилися в головну штольню і, пройшовши нею, опинилися просто під німцями,— це називалось «висота 60».