Сід Чаплін - День сардини

Там я й застряг разом із рештою; двадцять тунелів три на шість футів; величезні помпи і труби, пости підслухування; тисячі людей копошилися, дихали й спали у глині, яка набивалася їм у всі пори, у рот, під пахви, в мозок. Тут же стояли пристрої для розвідки, щоб бачити, як поводиться німець нагорі.

Він, може, й знав, що ми готуємо, а може, й не хотів вірити в це. Якось ми трохи одійшли вбік. Доповіли офіцерові. Такий собі був зазнайко, сказав, що ми під німцями і треба ширше копати. Ясно було, що не минути лиха. Та офіцер і слухати не хотів. І ось одного разу глина обвалилась, утворилося таке собі чималеньке вікно, і зовсім поряд сиділи два німці й курили.

Ми вколошкали їх лопатами, наче щурів. Це було легко, бо вони сиділи без касок. А потім вернулися назад і висадили в повітря ту висоту, не дожидаючи наказу. Того самовпевненого офіцера я більше ніколи не бачив. Так ми німців випередили, а ще перед тим вони натрапили на одну з наших шахт і підірвали її,— це мало б бути серйозним застереженням. Я не думав, що ми здатні на таку жорстокість. Я допоміг закласти мільйон фунтів вибухівки, а шнур підпалив інший. Там було повно людей, і я не чув свого голосу в гуркоті тисяч гвинтівок, наших гвинтівок. Все злетіло в повітря. Люди в бойовій готовності чекали на брустверах. Всі нервували, особливо, коли стихли постріли. Я розмовляв з сержантом, і раптом він побілів як стіна і показав на висоту. Звідтіля несло смаженою шинкою. У мене навіть слина потекла. Затьохкали пташки, і унтер сказав, що то соловей над ворожими окопами, а там, унизу, тисячі й тисячі німців, чотири або п’ять дивізій; одні сплять, інші чатують, декотрі смажать шинку, пишуть листи або розповідають масні анекдоти.

А їм треба було б молитися.

Сержант сказав, що «висота 60» і все попереду нас — велетенське збіговисько людей, гори мішків з піском, безліч кулеметних гнізд, снайперських засідок і бліндажів; і ніяка сила в світі не може здолати ці укріплення, легше захопити Гібралтар, сказав він, а йому це точно було відомо, бо він одбув там цілих півроку. Він не вірив, що з нашої роботи буде якась користь, а я ж бо знав, що може накоїти один фунт пороху, і знав чи принаймні уявляв собі, що накоять мільйони фунтів вибухівки. Та я не хотів сперечатися з ним. Тепер шкодую, бо того дня, коли це сталося, його першого вбило наповал.

Було це на світанку, хвилин за десять після третьої, коли наші знову відкрили вогонь. Та не з усіх гвинтівок, а лише так, щоб відвернути увагу німців.

Гвинтівки потріскотіли й змовкли. Щось жахливе почалось і примусило їх змовкнути; дев’ятнадцять смерчів вогню знялося вгору, і земля заходила ходором. Стояв такий гуркіт, що можна було збожеволіти. Я припав до землі. Та ось засюрчали свистки. То був найграндіозніший футбольний матч у світі. Схилом котилася людська лавина. Тільки сержант не зрушив з місця. Ще мить він стояв, стискаючи гвинтівку, і спершу я помітив, що вона без багнета. А потім глянув на його руку, і в ній зяяла дірка. Тоді я перевів погляд на його лице, і там теж були дві дірки замість очей. Щелепа звисла, як у мерця. Та він і був мерцем. Підхопивши його гвинтівку, я побіг через горб. Хоч попереду бігли тисячі, навколо було тихо. Потім почувся стогін: то поранені й вмирущі волали з того боку схилу. їх було стільки, що я ступав просто по тілах, і нога моя ні разу не торкнулася землі. А земля аж ходором ходила. Я шукав німців, хотів з кимось битися, та довкола були самі беззбройні люди: вони або ридали, або бродили, мов сновиди, або сиділи на землі, уткнувши голову в коліна. Битися ніхто не хотів.

Після цього мене відпустили додому, але я попросивсь у бойову частину. І мені дозволили залишитись. Я думав, може, мене вб’ють. Я ж бо вже вбив скільки мені належало, а якщо вб’ю ще одного чи двох, то все одно це нічого не змінить. Зате, чесно кажучи, вони теж матимуть змогу вбити мене. От я й лишився. А потім зрозумів, що я давно вже мертвий...

Як могло чуже життя стати моїм сном?

Не знаю. Після цього ми багато про що говорили із старим Флеком — не тільки про «висоту 60»,— але іноді повертались і до неї. А тоді, в бетонній трубі, по якій тарабанив дощ, я наче сам усе те пережив, невідривно дивлячись на старого. І потім уже одного його слова чи погляду було досить, щоб перенести мене у Фландрію 1917 року. Може, через оту історію з Керрезерсом-Смітом, яка й досі мучила мене, була якась подібність між тим і тим, хоча я й не можу сказати, в чому саме.

Мене цікавило те, що старий Джордж казав про смерть: «А потім зрозумів, що я давно вже мертвий». Навіть уві сні чув я Джорджів голос і прокидався весь мокрий від самої думки про те, що не лише він, а я теж, обидва ми мертві. Але він знав про це, а я ні — в цьому різниця.