Сід Чаплін - День сардини

Як можна вмерти отак і все-таки жити? Для мене це була загадка, тим більше, що Джордж був найживішим серед усіх нас. Всі інші тільки намагалися жити, а він просто жив, легко, мов птах... Може, це велика мудрість— вважати себе мертвим.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, що ввечері я умовився зустрітись із Носачем. Я довго був безробітним, і тепер мені хотілося трохи заробити на брухті. Дома все було гаразд, тобто моя стара, як завжди, пішла на роботу. Може, вона й просила щось мені переказати, але Гаррі мовчав.

— Ну, я пішов.

— На все добре.

Він навіть не підвів голови від газети. Я почав щось насвистувати, коли відчув його руку на плечі.

— Ти куди?

— На вулицю.

— Діло твоє, можеш не казати,— мовив він.— Іди куди хочеш, роби що хочеш. Але на твоєму місці я б не вештався так пізно — ти знаєш, вона тривожиться, коли тебе довго нема.

— А вам через це перепадає? — спитав я.

— Слухай, хлопче, що ти маєш проти мене?

— Нічого, доки ви не стромляєте свого носа між мною і моєю старою.

— Даремно хвилюєшся,— відказав він.— Якщо ти боїшся, що в тебе буде новий батько, то кинь про це й думати. Вона могла б давно вже взяти розлучення, але не хоче через тебе. Все сподівається, що він повернеться.

— Неодмінно повернеться.

— Ти сам себе дуриш. Він утік через три місяці після одруження. Тепер його вже не діждешся.

— Що ж, поживемо — побачимо. Це нікому не вадить.

— їй не вадить.

— Моїй старій?.. їй на це начхати. І мені теж. Тільки ви ніяк собі місця не знайдете.

— З тобою говорити однаково, що кидати горохом об стіну, — сказав він.

Я бачив по його обличчю, що він щось приховує. До того ж він з охотою дав би мені ляпаса. Та він цього не зробив, і я вирішив, що хоч сяка-така, а перевага над ним у мене все ж таки є.

Я пішов, дуже вдоволений, що поставив його на місце. Якщо вже мати батька, то краще такого, що я його ніколи не бачив і, напевно, не побачу. Хай усе залишається так, як є, міркував я. Нам із старою і вдвох непогано; лише одне я хотів змінити: коли буду пристойно заробляти, вона перестане ходити на поденщину, і всяких там квартирантів я витурю.

Носач уже чекав на мене — він із тих, що завжди приходять перші. Само собою, йому страшенно хотілося курити. Я дав йому сигарету. Він сидів, з цікавістю дивлячись на мене, а сигарета стирчала у нього з рота незапалена. Гайки на тому ліжку, звичайно, заіржавіли, а я не взяв молотка.

— Ну як, упораєшся? — спитав він.

— Потрібен молоток. Ти б пошукав якогось болта або чогось важчого, щоб бити по ключу.

— Дай спершу прикурити.

— Чом же ти відразу не попросив? — розізлився я.

— Бачив, що тобі кортить узятися до роботи, й не схотів забирати час. І, як завжди, помилився. Давай покурим, ще встигнемо.

Я кинув йому сірники й став шукати залізяку, але так нічого й не знайшов.

— Кажу ж тобі, поспішати нікуди. Сядь покури. Потім я все влаштую.

Я волів би дати йому в пику. Та замість того сів і закурив. Мені ось що спало на думку: а що, як він хоче щось довести самому собі, і для цього йому потрібно мене позлити? Я прикурив і замислився, і ось мені трапив на очі шматок труби. Коли вставити в неї ключ, утвориться важіль, і я одкручу заржавілі гайки.

Я погасив сигарету, підібрав ту трубу і взявся одгвинчувати гайки. Діло пішло.

— От бачиш,— мовив Носач.— Я ж казав, що треба перекурити, і все буде гаразд.

Він усе-таки взяв наді мною гору. Але не так, як йому хотілось. Я завжди відчував, що Носач абсолютно чужий мені. Ми з ним не були справжніми друзями. Я поважав його, і він, певно, поважав мене, хоча взнаки цього не давав. Крім цього, нас тільки те й єднало, що його здоровенний ніс та мій шрам. Власне, він і зацікавився мною лише тоді, коли у мене з’явився цей шрам. Він гладив свій ніс і промовисто поглядав на мене. Неначе хотів докопатися, що нас єднає, а що роз’єднує.

Може, хотів довести, що ми з ним рівні. У всякому разі, в нього була одна гарна риса: він шанував мою стару.

— Пригадуєш, яким сніданком вона нагодувала нас? — промовив він.

Я ніяк не міг збагнути, що тут особливого.

— Сніданок як сніданок,— сказав я.

— Та вона ж спеціально для нас готувала його, розумієш?

Я кивнув головою, бо не хотів його образити, але й дурником виглядати теж не мав охоти.

— Всадовила нас, наче лордів!—докинув він.— Налила чаю, нарізала хліба, все сама подала.

Спершу я подумав, що він не звик, щоб йому подавали. Та по-справжньому я все зрозумів, коли побував у нього вдома. Там стояв страшенний сморід, застояний дух змішувався із свіжим, стіл був накритий брудною скатертиною, і кожен їв, коли забагнеться, в будь-який час, і вдень і вночі. Ніхто там ні про кого не дбав, не кажучи вже про те, щоб готувати обіди або вечері.