Сід Чаплін - День сардини

— Ну?

— Ти її роздивився як слід?

— Більш-менш, а що?

— На ній же нічого не було, крім халата.

— То й що?

— Ходім подивимось.

— Ти що, здурів? Собака нас пошматує. До того ж за таке можна потрапити за грати.

— Собака не нападе,— сказав він.— Ходім подивимось.

— Дивись сам, мені не хочеться.

— Йду в заклад, що вона гола-голісінька,— не вгавав він.— Ти бачив коли-небудь голу жінку?

І нахилився до мене, покусуючи стебельце трави. Я не знав, що відповісти. Все одно він мені не повірив би. Отож я лише похитав головою.

— А ти бачив?

Він кивнув головою. Я подумав: бреше. Тоді я ще вважав лише себе досвідченим у таких справах.

— У неї є на що подивитись. Очей не відірвеш,— сказав він.— То як?

Вівчарка зустріла нас, махаючи хвостом, і ми погладили її. Серце у мене стугоніло, наче мотор. Я б усе на світі віддав, щоб собака загавкав, та він усе лизав мені руку. Ми підійшли до будинку. Вівчарка бігла за нами, радісно лащачись, щоб її погладили ще.

Фіранка трохи відхилилась, і ми зазирнули всередину. На столі стояла стара гасова лампа, кидаючи світле кружало на стелю. Мілдред обернулася з усмішкою, і я занімів,— мені здалося, що це вона до нас усміхається. Я мало не дременув геть, але раптом збагнув, що в кімнаті ще хтось є. Халат на ній розгорнувся... не стану брехати, що я такого в житті не бачив. І все ж це було щось зовсім інше. Брехав Носач чи ні, але він не помилився: я ніяк не міг одвести очей. Вона зняла з зап’ястя браслет і поклала на виступ каміна. Потім скинула халат, солодко всміхнулась, і тут я побачив чоловіка. Він обійняв її. Мене наче громом ударило, і я подумав: як дивно, що вони так близько один від одного! Я мав на думці двох братів. Адже там був Креб.

Може, ви подумаєте, що я збожеволів, та це мене доконало. Перед тим усе було, наче в кіно: здавалося, дивишся на якихось там чужих людей. Та, побачивши Креба, я відчув себе винним, і не через те, що він міг мене прибити. Мене аж трусило, відразу стало млосно й хотілось тікати, як ото старому Флекові, коли почалась веремія на «висоті 60». Все одно куди, аби подалі. Я смикнув Носача за рукав. Він невдоволено труснув головою і вишкірив зуби, наче мавпа. Від цього мені стало ще гірше.

І все ж я не хотів іти без нього.

Нарешті вона сама поклала всьому край: підійшла до столу й погасила лампу. В ту мить я побачив її голову і плечі, ніжні, округлі й молочно-рожеві. І навіть після того, як світло погасло, вони стояли в мене перед очима, навіть коли вона щільно заслонила вікно. Я до того очманів, що отямився лише тоді, коли перед моїм носом майнула фіранка; вже біля самих воріт, обернувшись, побачив, як Носач гладить собаку. Може, він теж почував себе винним. У всякому разі він не дражнив мене, хоч я таки перепудивсь. Ми звернули чомусь в інший бік, перейшли плавучий міст, піднялися Венеціанськими сходами, і лише біля забігайлівки «Триголова вівця» Носач нарешті заговорив:

— Стій. Хоч вип’ємо пива.

Коли він вийшов, під піджаком випиналася пляшка, і я зрозумів, що йому вдалося купити пива, хоч неповнолітнім продавати забороняли,— певно, сказав, що мати послала. Я зрадів. Ми вмостились над річкою, на східцях, де годують голубів; вода була темна й повільна, масна, і лише зрідка проходив по ній лоцманський катер, який рухався ледве-ледве, ніби загрузав у смолі,— до речі, це не так уже й далеко було від правди. Пили по черзі, просто з шийки. Я відчував себе наче побитий, у горлі пересохло, хоч од пива трохи полегшало. Лише згодом Носач потер свій могутній ніс і сказав:

— Ну, який у мене братик!

— Я отетерів, коли його побачив.

— Ти ж гляди, нікому не розбовкай,— мовив він, І це звучало як наказ.

— Хіба ж я дурний!

— Це я так, про всяк випадок.

— Вона набагато старша за нього.

— То й що? У неї є все, що треба, сам бачив, якщо не сліпий. Ведеться нашому зухові.

— А як же вони одружаться, коли вона старша за нього?

— Дурний, він і не думає женитись, пограється і край.

— А якщо все-таки доведеться?

— Слухай, малий, ти в цьому нічого не тямиш. Не доведеться. Вона не збирається за нього заміж. Погуляли — і крапка, зрозумів?

— Я вже якось бачив його тут поблизу.

— Та ну? І він знав про це?

— Еге ж. Сам до мене підійшов.

— А про неї говорив?

— Сказав щось, ніби має тут грошовий інтерес. А ще казав, що, коли я спущусь туди і попрошу в неї напитись, то сам побачу.

— Виходить, вона йому гроші платить! — здивувався Носач.

— Він сам так сказав. Аж віри не йметься, але я чув на власні вуха.