Сід Чаплін - День сардини

Щодо одягу—моя стара — справжнісінька королева Вікторія.

Я ще в школі пережив захоплення стильним ганчір’ям. Потім це минулося, і я почав захоплюватись іншою модою — краватками-шнурками, яскравими сорочками. Тепер навіть смішно згадати, а колись я місяць воював із моєю старою, щоб дозволила купити строкату сорочку з краваткою-шнурком та скляною приколкою. Всього двадцять шилінгів, але вона була непохитна. А потім мені закортіло мати вузенькі, облиплі, наче власна шкіра, чорні джинси, піджак з золотавим полиском, черевики на каучуку та атласний жилет. Дещо таки перепало, але не все. Тепер мені начхати, а тоді було дуже важливо.

Кожен має право одягатись як хоче. Може, він і чортзна-чого накупить. Може, тижнів через два пошкодує, що ніхто, погрожуючи пістолетом, не потурив його з тієї крамниці. Нехай би він навіть і втрачав на цьому — кому до того діло! Він платить гроші, тож йому й плакати за ними.

Такий мій погляд, але, повірте, я почував себе смішним, коли у себе в кімнаті, вийнявши фунтову бумажку, сховав під матрац конверта, в якому лишилося ще фунтів з чотири. В мене навіть майнула думка: а чи не краще все віддати? Але раптом я пригадав, що ми з Носачем уже придумали своєрідну уніформу для нашої ватаги. Для цього потрібні були гроші, й чекати, доки повернеться моя стара, мені не хотілось. Отже, я втік.

Одначе знав, що мені ще доведеться позмагатися з нею характерами.

Додому я повернувся хвилин за п’ятнадцять перед одинадцятою, злий сам на себе за те, що марно згаяв вечір. Ми з Носачем та ще кількома хлопцями ходили в «Ріджент», місцевий клуб, де є кіно, більярдна і дансинг. В кіно було душно, і ми тупцяли біля входу, накидаючи очима на дівчат та пускаючи дотепи, від чого дівчата сміялись, а їхні кавалери косо зиркали на нас. Коли й це обридло, ми пішли в більярдну. Там до кожного столу була черга. Страх яка! А без черги не пролізти, бо командував усім сержант Мінто, колишній десантник, з яким краще було не зв’язуватись. Ну й цікавий тип! Колись я вам розповім про нього.

Тоді ми посунули в дансинг, хоч у мене й не було до того охоти. Коли там повно і нікому до тебе нема діла, це ще сяк-так, але я терпіти не можу, коли доводиться підпирати стіну, бо людей мало, і дівчата танцюють лише з постійними кавалерами. Того вечора саме так і було. Ми стали поблизу паршивенького оркестру, який грав без нот,— стояли й дивились. Було ще рано, пар зібралося небагато. Зате всі «майстри». Декольтовані дівчатка, яких запрошують у дансинг заздалегідь, і з ними піжони, котрі моргали їм, щоб вони відмовлялись, коли їх просить до танцю хтось інший. Ми собі стояли і дивились, як ті ферти вертілися дзигами. Признаюсь вам, нема нічого нуднішого, як дивитись і не танцювати самому.

По-моєму, це казна-що. Я маю на думці дівчат, що танцюють лише зі своїми кавалерами. Це теж своєрідна форма капіталізму. Можете вважати мене за божевільного, але я певен, що, коли б можна було танцювати з ким хочеш, то менше було б бійок та сварок.

Так воно й сталося, коли з’явився Келлі зі своєю ватагою. Спершу ми розгубились, та потім почали сердитись. Справа оберталася на лихе. Побачивши нас біля естради, Келлі повів своїх хлопців у кінець залу. Ми, звісно, обмінялись промовистими поглядами. У перервах між танцями ми їх допікали образливими зауваженнями. Вони почали розпалюватись, ми — теж. Тоді один з наших, Уілліс, на прізвисько Коротун, сказав:

— Хлопці, дамо їм чосу!

Носач похитав головою.

— Ходімо звідси,— сказав він і підморгнув. Потім потихеньку розставив нас так, щоб застукати Келлі та його дружків, коли вони спускатимуться сходами.

— Тільки стережіться,— попередив він.— Ці піжони носять при собі велосипедні ланцюги і ще казна-що, а у нас з вами голі руки.

Тут до нас підійшов розпорядник. Високий, худий, з довгими вусами і, видно, легкодухий.

— Я сподіваюсь, ви не зчините бучі?

— Ми — ні,— одповів Носач.— А оті — можуть.

— А хто вони?

— Ватага Келлі, портовики.

— Не чіпайте їх, бога ради! — сказав розпорядник.— Нам ні до чого скандали. Минулого разу хтось розбив люстру і втік, а нам це коштувало десять фунтів.

— Ми теж не хочемо скандалу,— благодушно заявив Носач.— Ось бачите, ми навіть вирішили піти.

— От і добре!

Ми вийшли, кинувши «бувайте» оркестрові й пославши цілунок рукою співачці. А за дверима всі стали по місцях.

План у нас був такий: я і Коротун ховаємось у вбиральні і несподівано накидаємось ззаду. А якщо хтось із них забіжить туди, вмить знешкодити ного — тоді Носачеві та іншим буде легше. Всі останні, крім Носача, ховаються внизу, під сходами, лише він покурюватиме на видноті як принада для Келлі.