Сід Чаплін - День сардини

Коли говорити по щирості, на нашій дільниці велося не так уже й погано, треба було лише звикнути. Я не нудьгував, і орудувати лопатою, всупереч моїм сподіванням, довелося небагато — лише першого дня мене таки примусили попотіти, бо тоді саме зупинилися машини. А далі я допомагав то там, то там — працював відбійним молотком або кріпив стіни, коли грунт був сипкий. Мені подобалось копати, адже іноді траплялося й щось цікаве: якось ми натрапили на шар добрячого вугілля, і, поки воно не кінчилось, кожен міг набрати собі якийсь мішок. Та бували й цікавіші знахідки. Одного разу ми відкопали гнутий жолоб, яким подавалась на млин грунтова вода, і старий Флек пояснив, що жолоб той, мабуть, дуже давній, бо цегла не фабрична, а саморобна, понад два дюйми завтовшки. А потім ми дійшли до того місця, де був колись млин.

Коло фундаменту нам довелося добре-таки поморочитись. Його було складено з кам’яних брил, мало не ярд завдовжки і цілий фут завширшки, та нашим предкам цього було замало, і вони злютували їх цементом, який до того затвердів, що довелося викликати підривника. Там, де крутилося млинове колесо, ми знайшли криївку. Це сталося вранці, годині о десятій. Я поліз туди і взявся розгрібати землю руками. Знайшов кілька стародавніх монет з жіночим профілем (мені здалось, що то королева Вікторія, хоч то була Анна) і перстень. Він був вкритий осугою, а коли я потер його, зазеленів яскравий камінь. Я хутко сховав усе до кишені й нікому нічого не сказав. На законах я не дуже-то знався, але розумів, що Спроггет або дядько Джордж миттю заберуть у мене перстень, і тоді не бачити мені його більш ніколи.

І все ж я показав свою знахідку старому Флекові. Він пояснив, що монети мідні, та коли побачив перстень, одразу пожвавішав:

— Його, мабуть, мельничка загубила. Ото, бідолашна, плакала. Скидається на те, що цей персник потрапив сюди з Росії. Сховай його, а як знайдеш собі наречену, то добре все зваж, перш ніж надіти його їй на палець.

Я не став слухати далі, а перстень одніс додому й нікому не показав; разом з монетами я сховав його під мостину і в сльотаві вечори іноді виймав та чистив монети, але частіше розглядав перстень. Він був дуже гарний, і його, напевне, довго носили — напис усередині стерся, і я не міг нічого розібрати. Зате можна було скільки завгодно милуватися ізумрудом, який був добре відшліфований і виблискував проти світла.

Та все це принагідно. А розповідати я почав про свою роботу. Так от, коли мені не було чого робити в канаві, я керував бульдозером — це мені за забавку — або ставав на місце маркирувальника, тим часом як він перепочивав. Або ж сідав на екскаватор і вибирав грунт. На ньому працював Джо Джонсон, колишній боксер, завжди напідпитку, зловредний тип. Він нізащо не дозволяв мені сідати на екскаватор, боявся втратити місце, і навіть не любив, коли я спостерігав, як він працює. Та я все одно навчився. Були у мене ще й інші обов’язки — кип’ятити чай, підмітати в сараї, їздити за дорученням дядька Джорджа або Спроггета.

Але найбільше я працював із старим Флеком біля бетономішалки. Спеціальними лопатами ми засипали в бункер пісок і щебінь, а звідти подавали їх у дробарку. Дозу визначали за рискою на покажчику, і суміш потрапляла до ковша, який перекидався над барабаном. Натиснеш на важіль, і вся споруда по канату з’їжджає до форм, гляди тільки не лови гав.

Коли ми не встигали, на поміч нам давали третього, та здебільшого ми справлялись і вдвох. Працювали не хапаючись і могли розмовляти. Треба було тільки завести Флека. Спочатку мені це важко вдавалось. Бувало, цілих півдня б’єшся, а жодного слова з нього не витягнеш. Очевидно, він уже збайдужів до своїх спогадів. Гукнеш, бувало, а він поволі обертається, і очі в нього якісь осклілі. Та потім я збагнув, на які кнопки треба натискати.

Одного разу його розбуркали вершники. Це було суботнього ранку, і повз нас саме проїжджали курсанти школи верхової їзди. Ми вилізли подивитись, як вони гарцюють на своїх конях,— гарненькі дівчата в плюшевих шапочках і хлопці в шкіряних крагах, що гордо зиркали на всі боки.

— Оце сила! — вигукнув я.

— Яка там сила,— заперечив Флек.— Це тільки тобі так здається. А для інших вони просто воші. Для вельмож, наприклад,— неміч або, коротше кажучи, тьху! Немає жодних тобі класів, а лише касти. Кожен належить до котроїсь із них, і тільки простачки, такі, як ти, цього не розуміють.

— Усі знають, що є різні класи.