Сід Чаплін - День сардини

— Усі знають! — пирхнув він.— Вигадки це, ось що я тобі скажу. Ти й твої товариші можете домовитись і теж проголосити касту. Ватага стиляг, чи як їх там, нічим не відрізняється од панів, які на всіх плюють і позагарбували собі всі теплі місця. Треба тільки мати хоч трохи фантазії.

— Скажіть, дядечку Флек, а коли ви це зрозуміли?

— Мабуть, в окопах. Але це важко пояснити. І знаєш чому? Там були поряд життя і смерть, і все це тиснуло на свідомість. Яка тобі різниця, хто проведе тебе через «нічию землю»,— аби лиш повернутися живим. Там не було класів і каст. Серед панів офіцерів були такі вбогі розумом, що ми благали господа послати їм скоріше смерть, поки вони нас усіх не загнали на той світ. Хто зостався живий — той і вищий. Клас не рятував од кулі чи снаряда,— так що все це суцільні вигадки.

— Але ж усі вірять у це,— сказав я.

— То й що? Пани мусять вірити, бо вони задля цього занапастили силу людей. Вони не можуть нас не морочити, інакше все піде шкереберть. А коли одночасно морочать і самих себе, то тут немає ніякої різниці. Збагнув?

Я нічого не збагнув і перевів розмову на інше.

— А от минулого тижня ви казали, що були мертві, як це розуміти?

— Ти знов про це...

— Поясніть, дядечку!

— Дуже просто. Разом з «висотою 60» висадили в повітря й мене. В мені не лишилося нічого годящого. І ось я тут, хоч, по совісті, вже разів десять мав би бути трупом. Проте від мене нічого не лишилось — нема чого вбивати. Взяти хоча б моє прізвище — що в ньому особливого? — спитав він раптом.

— Кумедне якесь.

— Кумедне?

— Ну, дивне.

— А в кого не дивне? Ось у тебе: Артур Хеггерстон. Подумай сам.— Я подумап.— Хіба воно не таке ж кумедне, як Флек?

— Навіть кумедніше.

— Отож-бо. Будь-яке прізвище кумедне, коли подумати. Всі вони давно застаріли і вже не пасують до модних штанів, шлейок і телевізорів. Якого ж біса насміхатися?

Я сказав, що не знаю.

— Атож, не знаєш. Але одне прізвище як прізвище, а інше викликає сміх,— скажімо, Флек.

— Я ніколи не сміявся, хоч вірте, хоч ні.

— Не ти, так інші.

— Наприклад?

— Багато хто. Деякі люди навіть змінюють прізвище, так з них насміхаються.

— У нас я про таке не чув.

— Але таке траплялося. Ось, приміром, мій небіж... Я повернувся з війни мертв’яком. Дружина вмерла від іспанки. А в моєї сестри був син, здібний хлопчина... Я тоді ще не пив. Заощаджував кожний пенс. Коли настав час, допоміг йому вступити до університету... Але йому там було гірше, ніж на війні. Він часто приїздив, хоч краще б йому не приїздити... Коли він був дома, я тікав — отоді й почав пити...

— Він, певно, був снобом.

— Ні, він збився з пуття, ось у чім річ, і завжди гудив своє прізвище. Мабуть, всілякі там розумники його дражнили. А коли закінчив університет, то приїхав і заявив, що змінив прізвище.

— Ну, а далі?

— Далі нічого. Ми жили самі собі, і він теж; ніхто й не помітив різниці, тільки ми відтоді рідко його бачили.

— А ким він працював?

— Учителем. І тепер викладає в нашому місті. Побачить мене десь на вулиці — і шмиг на протилежний бік. Та від матері він так не тікає. А що їй з того?..

— Але ж...— почав був я.

— Знаю, що ти збираєшся сказати: якби його мати була моя сестра,— той прізвище він мав би інше. Помиляєшся. Вона мені сестра, і все одно його прізвище Флек... Може, саме в цьому причина.

Деякий час ми мовчки дивились один на одного.

— Ну, годі вже, запускай дробарку,— сказав він нарешті.— А над усім цим добре подумай. Іноді прізвище може завдати людині багато горя.

Ми запустили дробарку, та я весь час думав — які ж бо химерні іноді приходять думки! — а раптом наш Керрезерс-Сміт той самий Флек, лише під іншим прізвищем? Коли це так, то зрозуміло, чого він тоді тікав. І, вибравши хвилинку, я запитав:

— Джордже, а яке прізвище він собі взяв?

— Ти що, знаєш його?

— Можливо.

— Ти думаєш, я тобі скажу? Ні, друже! Треба хоч од цього його вберегти.

— Часом не Керрезерс-Сміт?..

Очі його знов збайдужіли.

— Можеш запитувати хоч до судного дня, я тобі не скажу.

Та трохи перегодя він запитав:

— Яке ти згадав прізвище?

— Керрезерс-Сміт.

— О, ні, він хоч і честолюбний, але не настільки [7] Керрезерс — відоме аристократичне прізвище. Сміт — широкорозповсюджене простонародне. ,— сказав Джордж.— До того ж у нас тут тих Смітів хоч греблю гати.

Більше я не зміг витягти з нього жодного слова. Мені деякий час так і кортіло з’явитись на «Звалище», підійти впритул до Керрезерса-Сміта і шепнути: «Привіт, Флек...» Просто так, щоб побачити, як він скипить. А ще — аби пересвідчитись, чи це справді він. Потім я плюнув на це. Хіба ж мало я вже бачив отих мертв’яків! Іноді думаю: а як би я почував себе, коли б змінив прізвище? Скажімо, став би величатися Тоні Кертіс [8] Відомий американський актор. . Мабуть, як той арештант, що його випустили під слово честі. Тікати — ганебно взагалі, а особливо коли тікаєш од власного прізвища. Хай навіть це буде Флек. Та й що поганого в ньому? Просто він усе це вигадав. Мабуть, таки доволі, бідолаха, натерпівся.