Сід Чаплін - День сардини

Я знав, що іноді такий самітник починає водитися з дівчиною, на яку за інших обставин навіть і не глянув би. З нудьги вони обходять мебльові крамниці, а потім, дивись, уже й котять поперед себе коляску з лялею.

Як бачите, я всіляко намагався виправдати Бевзя, але Носачеві й іншим про це нічого не сказав. Та коли ми веселим гуртом умостилися поруч з музичним автоматом і взялися за молочні коктейлі, я побачив, що він зазирає в двері, мов той бездомний пес. Я штовхнув ліктем Носача. Він байдуже глянув туди і сказав:

— А ти не зважай.

Бевзя ніби й не помічали. Подивившись хвилин із двадцять на наш бенкет, паршива вівця підступила до стойки. Бевзь, може, і вважав себе невидимим, але Носач, як тільки кінчилася пластинка, не дав поставити іншої.

Серед цілковитої тиші пролунав його гнівний наказ:

— Геть звідсиі

— Кафе не твоє,— огризнувся Бевзь.— Я маю право тут робити що хочу.

— Сказано тобі — геть!

— А спробуй вижени...

— Облиш його, Носач,— обізвався господар, молочар Джо.

— Він бешкетує і лізе в бійку,— пояснив Носач.— За це я вигнав його. Але, видно, без бійки таки не обійдеться, коли він не хоче забратися по-доброму.

— Він залишиться, коли хоче,— сказав молочар Джо.— Тут я хазяїн.

— Як вам завгодно,— буркнув Носач.

— Слухай, а може, приймемо його назад,— запропонував я.

— Випробуєм востаннє,— підтримав мене Коротун.

Решта теж загомоніли, і Носач змушений був поступитися. Трохи помовчавши, він сказав:

— Гаразд, але щоб це було востаннє.

Бевзь одразу підскочив, закрутився дзигою і більше нікого не чіпав. Жодного слова не було сказано про сестру Міка Келлі, хоч кожен тільки про це й думав. За неї, звичайно, йому і перепало. Адже в нас через дівчат завжди якісь неприємності або суперечки, тому що наші хлопці їх категорично не приймають. Я бачив якось одну американську картину, там у ватагах повно дівчат, і весь час вони лапаються, то стоячи, то на ходу. А у нас — зась.

Це була важлива новина, адже Носач ніколи не зупинявся на півдорозі, і, виходить, щомиті могло статися нещастя. Лишалася одна надія: все ж таки вона сестра Міка, але, коли добре подумати, то це ще гірше. Коли хтось із хлопців починав ганяти за якимсь дівчиськом — це вже погано, а тут ще виходив такий несподіваний поворот, що й в’язи можна було скрутити. Мені кортіло глибше дізнатися про все, але я радніше вмер би, ніж запитав.

Годині о десятій вечора хлопці почали розходитись, і незабаром лишилися тільки ми з Носачем та ще Бевзь, який хотів віддячити за ласку. Мені навіть здавалося, що він ось-ось почне рюмсати із вдячності.

Він тиснув руку мені й Носачеві, присягався бути щирим другом, запевняв, що ми можемо покластися на нього, і, нарешті, запропонував піти з ним до рибної крамнички його батька і з’їсти по пакетику риби із смаженою картоплею. Та ми відмовились. Іншим разом, сказали йому, і він побіг, вистрибуючи з радощів.

А ми ще довго тинялися понад канавою, і, хоч погода стояла чудова, нам було сумно; не мали навіть що сказати один одному. Зрештою Носач запитав:

— Ти не поспішаєш, Артуре?

Я сказав, що мені нема куди поспішати, і ми сіли на землю. Він довго гриз стеблинку, мов та шкапа старого Нетлфолда, потім сказав.

— Чудно якось вийшло.

— Що?

— Братуха сохне за тією дочкою лахмітника, хоча ще тиждень тому я його за божевільного вважав. А може, я сам збожеволів, як ти гадаєш, Артуре?

— Кажуть, це з кожним буває,— відповів я.

— Вона працює пакувальницею: вкладає бляшанки з сардинами у великі картонні коробки. Підіймаю я ці коробки підвісним краном і раптом бачу її... Вона легенька, мов пір'їнка, на руках можна носити. І розмовляє тихо-тихо, а я терпіти не можу, коли галасують,— ти не ображайся, Артуре, це я про своїх сестер та свою стару, адже вони рибою торгують.

— Виходить, ти закохався?

— Та ні. Цього ще бракувало в моєму віці! Але чому б мені не погуляти вряди-годи з нею?

— Якщо вона цього захоче. Знаю я цих дівок. Вони тільки того й ждуть, щоб ти завжди стовбичив біля них. Не хочуть ні з ким ділитися.

— Вистачить з неї і двох разів на тиждень.

— А як же Мік?

— Він не дізнається.

— Йому це не сподобається. До того ж ти іншої віри.

— Та це ще так, несерйозно. Буду поки що триматись од нього подалі.

— Ти й не зчуєшся, як хтось натуркоче йому про тебе, і він оголосить тобі війну.

— То й що?

— Скличе свою ватагу, і вони зітруть тебе на порох. Я вже не кажу, що буде з нею.

— Малої він не зачепить!