Сід Чаплін - День сардини

Я мусив посміхнутись — адже цей хлопець був свій і дуже старався мене розважити. Та, мабуть, це вийшло якось штучно, бо Бевзь підсунувся до мене й зареготав:

— Ха-ха-ха! Хіба ж не смішно?

Я сказав, що не дуже, а він спитав чому, і тоді я одверто йому заявив: коли вже старий Брехем так запобігав і навіть збирався примусити когось навчати такого дурня, то йому треба дякувати, а не висміювати. І взагалі, я чув уже це разів сто.

— А на біса мені вчитися? — сказав Бевзь.— Я не такий дурень, як ти і всі інші вважають.

— Ось почекай, помре твій старий, і тобі самому доведеться вести діло, тоді побачимо, що з цього вийде.

— Я того ж дня найму собі рахівника!

— Але ж читати тобі все одно треба вміти.

— Тоді я оженюсь і доручу це дружині.

— Нічого ти, Бевзю, не зрозумів,— сказав я.— Директор добра тобі бажав, а ти і твій старий наплювали йому межи очі.

— Ото ще мені вчительський захисник вишукався!

— Тобі б тільки з усіх насміхатися, спочатку з Брехема, а тепер з мене. А ми ж хотіли тобі допомогти.

— Хочеш, я скажу, чого ти сьогодні такий?

— Ану кажи!

— Ти лютуєш, бо Носач не прийшов.

— Ану, ти! — визвіривсь Коротун.

— Кінчай! — підхопили інші.

Та я зачепив його за живе, бо він і його старий тільки й відбувалися отими кпинами, а я поцілив у самісіньку точку. Бачив я вже таких, як цей Бевзь. Одні — тупі, другі безтолоч, а треті — просто не хочуть учитись, як оце Бевзь, і шукають собі якогось виправдання, та всіх їх об’єднує те, що їм це неприємно. Дайте йому нап’ясти на голову шолом зі всілякими там клапанами, проводами і трубками, наче в кіно, і щоб одразу навчився грамоти, то він дякуватиме вам на колінах.

Отож усі були проти Бевзя, але він не здававсь.

— Я вам дещо розповім про нашого великого білого вождя: він бігає за одним портовим дівчиськом, за вітрогонкою, і знаєте, хто вона?.. Сестра Міка Келлі.

— Ти вже набрид мені,— сказав я.

— А-яй, ану заплач, Красунчику.

— Гаразд,— кинув я.— Коли ти сам напрошуєшся, то ходімо звідси на хвилинку.

— Ну й піду, і куртку скину.

Ми пішли, але Коротун сказав:

— Негоже зі своїми битися. Облиш його, Артуре.

— Гаразд, хай просить пробачення.

— А дзуськи,— мовив Бевзь.— Ні тепер, ні потім.

— Давайте пошукаємо десь тихого куточка,— запропонував я.

Ми рушили головною вулицею, але не пройшли і десяти кроків, як навперейми вибіг Носач.

— Привіт, хлопці! — гукнув він.

Ми оточили його, а він одразу помітив, що в нас щось не гаразд. Чого-чого, а кебети йому не бракувало.

— В чім річ?

— Бевзь із Артуром зчепилися.

— Що не поділили?

— Бевзь уже вкотре почав розповідати, як старий Брехем хотів навчити його грамоти, а Артур його присадив.

— Я цю побрехеньку чув уже років двісті тому,— сказав Носач.

— А ще він варнякав щось про тебе й сестру Міка Келлі,— докинув Коротун.

— Це вже діло моє, я не арештант.

— Чхати мені на вас,— коношився Бевзь.— Я все одно з нього кишки випущу!

— А, то он як! — сказав Носач.— Ти затіваєш чвари серед своїх і ще не хочеш нікого слухати... Геть від нас!

— Он як?

— Отак!

— Він загалом непоганий хлопець,— заступився я.

— Не лізь. Ми повинні триматись один одного. Битися можна тільки з чужими.

Але ж я перший почав,— не вгавав я.

— Годі. Не будемо більше сперечатись про це.

Ми залишили Бевзя посеред вулиці, а самі повернулися до кафе. Може, у мене м’яке серце, але мені було шкода його. Певно, через те, що в нього було таке нещасне лице, коли ми пішли. І я зрозумів, що навіть неписьменний дурень іноді почуває себе зовсім самотнім. Куди ж йому поткнутися? Ні портові, ні інші не приймуть його до себе, бо він дурень, а якби й прийняли, все одно з того нічого не вийшло б: де ж це бачено, щоб хтось та їздив до свого гурту трамваєм за чотири пенні! А в Старому місті, крім нас, були тільки малята, які бавились у гилки, класи або хованки. Отож, коли ми його вигнали, він опинився за бортом. Це навіть гірше, ніж вигнання з раю. Або, як співається в пісні: «Бебі, мені холодно тут».

Сиди цілими вечорами вдома та гиркайся з родичами, бо тобі хочеться дивитись дев’яту програму, а їм саме заманулося восьмої. А то тобі звелять: катай до крамниці на розі або полий двір, чи візьмуть та й спитають, коли ти востаннє мився. Розлючений до краю, ти підеш тинятися вулицями, а навколо жодного тобі привітного погляду; або сидиш у канаві й дивишся на голубів — це дуже приємно так собі, мимохіть, але страх яка нудота, коли доводиться гаяти на це цілий вечір. Авжеж, кажу вам, тут зрадієш, навіть коли який пришелепуватий заговорить до тебе.