Сід Чаплін - День сардини

— Що ти сказав?

— Те, що чули.

— Спати треба вдома.

— Звичайно, коли б гроші мені так легко діставалися, як вам!

— Ну гаразд, іди підмети в сараї, там дихати не можна від кислого чаю та цвілих шкоринок.

— Вам не доводиться їх гризти.

— Ти менше розмовляй, а більше роби.

— А як же Флек?

— Упорається й сам. Коли тебе це так турбує, швидше повертайся та допохможеш йому.

Я почав підмітати, але він знову прискіпався до мене.

— Хіба я велів тобі підмітати?

— Ви що, жартуєте?

— Треба спершу винести стіл і все інше, я хочу, щоб тут ніякого мотлоху не зосталося.

— А ви ж зостанетесь!

— Берись до роботи та, гляди мені, ворушись! — гримнув він.

— Я б краще впорався без деяких блазнів,— шпигонув я. Мені й невтямки було, що він навмисно мене роздрочує.

Я зайшов у сарай, підняв важкий молоток і пошпурив його позад себе, не обертаючись. Молоток влучив Спроггету в коліно. Той ревонув не своїм голосом.

Заспокоївшись, він твердо сказав, трохи відступивши назад, бо я ще аж кипів:

— Ти мені в печінках сидиш. Ось зачекай, прийде твій дядечко, я йому про все розкажу.

— Ну й кажіть,— огризнувсь я.— Та хай він найме вам прибиральника.

Коли прибув паша, я вже стояв біля дробарки. Порадившись із Спроггетом, він гукнув:

— Артуре!

Я спроквола озвався:

— Чого?

— Иди сюди, коли кличуть.

Я підійшов. Спроггет підпирав двері, а дядько Джордж сидів за столом, немов президент Сполучених Штатів у той момент, коли гігантський метеорит щойно зрівняв із землею Нью-Йорк і ось-ось має досягти Білого дому.

— Що у вас тут вийшло із Спроггетом?

— Хай не прискіпується до мене, то я, може, йому й забуду.

— От бачите! — сказав Спроггет.

— Чому ти не поважаєш старших?

— Я ж вам кажу: він чіпляється до мене.

— Він зобов’язаний стежити за роботою. Ти мене засмучуєш, Артуре. Я стільки зробив, щоб влаштувати тебе сюди, а ти отак себе поводиш. Якщо це повториться, доведеться сказати босові.

— Дядечку Джордже, я ж працюю на совість.

— А от він про тебе іншої думки, чи не так, Семе?

— Ледар, яких світ не бачив: дивно, як він досі собі в’язи не скрутив,— спить просто на ходу.

— А ви брехун і наклепник!

— Ще одне слово, і ти вилетиш звідси!

— Годі вам, замовкніть,— наказав дядечко Джордж, і я зрозумів, чому він вислужився до начальника. Ми замовкли й обидва раділи з цього.— Коли мене тут нема, командує Сем. Він досвідчений заводій і завжди знає, кого і як треба приструнити. Це його обов’язок, і я його підтримую.

— Якщо він лаятиме мене за діло, я йому й слова не скажу.

— Ще молоко на губах, а й собі пнеться в начальники,— підколов Спроггет.

— Я теж зумів би виписувати подорожні,— одказав я.— Сюди-туди...

— Ти на що це натякаєш? — визвірився дядько.

— Я кажу тільки: сюди-туди.

— Перестань молоти дурниці та йди працюй, а ні — то миттю вилетиш звідси!

Я й пішов собі — побачив, що розмовляти з ним марно. До того ж постріл було зроблено. І зробив я його, завважте, навмання. Старий Флек розповідав мені щось про легкі заробітки — фірма наймає ваговози, а начальник дільниці вже сам домовляється про все інше з підрядчиком. Скажімо, сходяться на п’ятнадцяти шилінгах за годину, на шилінг більше, ніж належить; і начальник має з цього чималий зиск. Працює собі десяток машин по вісім годин на день, і шилінги так і течуть дзюрком, треба тільки добре ховатись, коли береш ті гроші... І хоч старий Флек про наших ні слова не казав, я зрозумів, що Спроггет потрібен дядькові лише для того, щоб контролювати водіїв, коли його нема.

Отож я й кажу, що то був постріл навмання, але мені здавалося, що я влучу в ціль і виграю на цьому. Проте вийшло, що я промахнувся і нічого не виграв. І саме тому, що це була правда. Досить було мені заїкнутися про ті подорожні, і кар’єрі моїй настав кінець. Я не вмію читати чужі думки, та вони відразу урвали розмову і не на жарт захвилювались.

Може, не треба було мені цього казати. У всякому разі, вже через п’ять хвилин я зрозумів свою помилку.

І річ не лише в тім, що вони займалися шахрайством (Спроггет водився із справжніми бандитами), а в тім, що не можна наступати на руку, яка тягнеться до грошей. Я не збирався доносити на них, але ж вони цього не знали, і тому їм треба було будь-що спекатися мене.

Почалося з того, що один робітник, який ніколи не розмовляв зі мною, відвів мене вбік і пригостив сигаретою. Його звали Джордж Стефенсон. Коли б він був справжній Стефенсон, то не бачити б нам паровоза ні тоді, ні тепер. Здебільшого він дуже втомлювавсь і не любив розмов. А тепер ось поліз до мене із своїм співчуттям.