Сід Чаплін - День сардини

— Я чув, як ти дав прикурити старому Семові. Його давно час витурити звідси.

— От і витурюй, а я подивлюсь.

— Він — хитрий лис. А що сказав начальник?

— Що Сем правий, а я винен.

— Вони стоять горою один за одного. Ворон воронові очей не виклює.

— А що ж їх так єднає?

— Подумай сам.— І він підморгнув.

— Слухай,— розсердився я.— Мені гидкий цей Спроггет, тим більше, що через нього мені влетіло. Але дядечко Джордж не такий, щоб займатися темними справами.

— А хто говорить про темні справи? — злякався він.— Ач, який ти жвавий. Я тільки кажу, що вони вчинили з тобою не по совісті.

— Дякую,— сказав я.— Але не смій говорити погано про мого дядечка, цього я не потерплю.

— Ти мене зовсім не так зрозумів,— почав виправдуватись він.— Твій дядечко чесна людина. Він знає своє діло й добре ставиться до робітників. От тільки Спроггет підводить його...

— Ти маєш якусь рацію,— сказав я.— У нього завжди одної клепки не вистачало.

— Виходить, він просто придурок?

— Ну, це вже перебільшення,— сказав я.— Бо, крім тієї, якої не вистачає, у нього жодної нема.

Ми надималися, мов пара биндюгів, що тягнуть пивний фургон, і, хоч він аж кректав од натуги, я все-таки, здається, взяв гору. «Чого він хоче?» — весь час крутилось у мене в голові. По-моєму, він так старався заради якоїсь жалюгідної пінти пива. І він задовольниться нею, бо аж надто дурний, щоб загрібати щось суттєвіше, але в душі у нього все ж муляє, що його обійшли. Я зрозумів це, коли він зловтішно розреготався на мій заяложений дотеп щодо клепки. Бо сміх той був очевидячки щирий.

Він, звичайно, переказав дядькові Джорджу нашу розмову, і я дістав перепочинок. Та ненадовго. В цьому я пересвідчився, коли наступного тижня на дільниці з’явився новачок. Він був нікому не потрібен, і взяли його лише для всіляких важливих доручень, тобто таких, що їх не можна було довіряти мені.

Я завжди готовий битись, коли нема іншої ради, але скандалів терпіти не можу. Надто близько беру їх до серця і потім довго мучуся,— а що, як я був неправий? Коли обмірковую якийсь крок, у дев’яти випадках із десяти мене бентежить те, про що інший і думати не стане. Я стаю неуважний, втрачаю апетит. Тож не такий я вже пропащий, як декому здається.

У невеселому настрої, якого не розвіяли навіть обнови — блакитна сорочка й вузенька краватка в червону й чорну смужечку,— я прийшов у «Ріджент». Біля Дверей мене зустрів Коротун і повідомив, що хлопці у більярдній, а Носач іще не прийшов. І все ж я радий був бачити Коротуна — коли я бачу його, в мене завжди легше стає на душі. Та того вечора йому теж було не з медом: м’ясник, у якого він працював, закрив свою крамничку — вам це може здатися дивним, але річ у тому, що гроші на віскі він щедро брав з власної каси і геть прогорів.

— Де ж його тепер знайти роботу? — бідкався Коротун.— Доки й суднобудівні верфи позакривались. Навіть матросів на пором не треба...

— Іди на будівництво річного тунелю.

— Я боюся темряви.

— Тоді наймайся у торговий флот.

— Він же весь потонув — ти що, хіба не чув?

— Залишається допомога на безробіття.

— Я заборгував профспілкові внески.

— Не журися, щось придумаємо. Ану, ходім до сержанта.

І ми пішли. Сержант підмітав у своїй будці, біля якої він продає квитки, пише крейдою на дошці години, коли відчиняється його заклад, продає сигарети й солодощі і залюбки балакає з відвідувачами, що чекають своєї черги. Це невисокий на зріст, зовсім не схожий на військового чолов’яга, проте одна нога у нього дерев’яна і розповідати він уміє так, що заслухаєшся. Щодо цього він мастак.

— Чого похнюпилися, хлопці? — запитав він.

— Зараз розповім, дайте лишень десяток сигарет,— сказав я і, відкривши пачку, вибив щиглем три сигарети.

— То в чому ж річ? — знову спитав старий.

— Коротун лишився без роботи. Не знає, куди поткнутись.

— Шмаркач. Коли я був у його віці, люди стояли в черзі копати гробовиська; я безліч разів бачив, як дехто бився за те, щоб вивозити гній. Одного разу черга двічі обкрутилася навколо біржі праці.

— Вигадуєтеї — сказали ми.

— Загляньте в історичні книги, тоді повірите. Я навчався у школі й цілих два роки міг бути спокійним. Спитаєте, як батьки мене годували? А от як: старий мій влаштувався в похоронному бюро.

— І що ж він там робив?

— Що доведеться — або втішав родичів і дізнавався про суму страховки, або знімав мірку з покійника та обряджав його...

— А ви не могли з ним працювати?