Сід Чаплін - День сардини

— Одружитися? — здивувався він.— Та я цього і в гадці не мав! Я просто хочу побавитись, друже.

— Тоді тебе жде добрячий прочухан.

— Слухай, ти мене не зрозумів — я не збираюся її чіпати.

— Все одно. Хай лише Мік дізнається.

— Не дізнається. Слухай, Артуре, у нас є де ховатися,— там, на березі, стоїть старе авто. В ньому ми й сидимо. Затишне місце.

— І що ж ви там робите?

— От, щоб я так жив, нічого такого... Розмовляємо, зрідка цілуємось, ото й тільки. Я й не підозрював, що здатен стільки говорити — ніяк не можу спинитися.

— Наш Квартирант теж ніяк не наговориться з моєю старою... Що мені з ними робити, Носач?

— Набий йому пику і витури геть. І якого дідька їм треба в їхні роки?

— їм гірше, аніж тобі.

— Твоя стара не дурна; вижени його, і вона скоро про нього забуде, ось побачиш.

— Вона закохана в нього,— сказав я і не став пояснювати, що, крім усього іншого, мені нема чого й думати подужати Квартиранта. Щоб перевести розмову, я запитав: — А як Креб?

— Той не на жарт закохався в дочку лахмітника. Зовсім здурів, навіть не від того, щоб женитися.

— Та ти що? Вона ж старша за нього років на десять.

— Більше — майже вдвічі.

— А ти звідки знаєш?

— Ми з ним спимо на одному ліжку. Я завжди знаю, коли він буває в неї, та до минулого тижня він усе мовчав. А потім приходить якось і будить мене. Заснути я вже не міг, бо він усе кректав. І раптом почав мене трясти. Сказав, що хоче поговорити. Думав, здивує мене! Раніше він усе жартував про якісь там гроші на цукерки. А тепер не хоче тих грошей, а вона примушує його брати.

— От навіжена!

— І він теж,— сказав Носач.— Так-так, він зовсім сказивсь од тієї баби, а їй хоч би що. Я кажу йому: «Та це ж добре, що вона тебе проганяє». А він, знаєш, що сказав? «Побув би ти,— каже,— в моїй шкурі!» А я йому на це: «У мене самого є дівчина, та хай би вона спробувала мене осідлати!» — Носач помовчав.— І знаєш, що він відповів? «Значить, то не справжня дівчина».

— Та ту лахмітницю вбити мало! — вигукнув я.

— Вона доскачеться,— буркнув Носач.

Ми глянули один на одного, і над нами ніби мигнула холодна блискавка. Обидва з радістю повернулись до вогню.

У старого Флека була улюблена приказка: «Чому бути, того не минути».

— Від долі не втечеш,— казав він.— Все визначено наперед. Лишається тільки кусати собі губи й терпіти.

А по-моєму, це казна-що. Хоч усе так склалося, наче оті кульки в підшипнику. Одне нанизувалось на одне. Коли б не бійка в «Альбіоні», то не було б у мене крові на рукаві, а якби не це, то наступного дня не висіла б моя доля на волосинці. Бо багато дечого на тій волосинці трималось.

Не подумайте нічого поганого про оту кров. Але тоді це щойно сталось, і я не знаходив собі місця. Кров означала межу, якої я не міг переступити. Це могло бути й моїм кінцем. Та вийшло навпаки — стало початком.

Моя стара одразу відчула недобре.

— Чого це ти старі штани напнув? — спитала вона.

— Не хочу бруднити нові.

— Ти ж у суботу завжди чепуришся.

— Сьогодні ми нікуди не підемо, хіба що в кіно. А в темряві хто там що побачить...

— Все одно треба бути охайним.

— Ти б уже казала щось одне: минулого разу ти гудила мої твидові штани і яскраву сорочку.

— Ти вбрався у це лахміття, бо йдеш пиячити і віятися хтозна-де.

— Облиш мене, мамо.

— Ні, не облишу, я не пущу тебе.

— Ти чи, може, ще хтось?

Це вже було занадто. Стара вийшла з кімнати, і не важко було вгадати, що вона затіває.

— Годі, мамо,— сказав я, коли вона повернулась.— Я весь день ганяв на велосипеді і втомився, як віл. Неохота перевдягатись, ото й тільки.

— Ось що, хлопче,— сказала вона,— в тебе на обличчі нічого не написано, і я не можу читати на ньому, як у книзі. Але я знаю твої витівки. Ти нічого не робиш без причини.

— Клянусь тобі, мамо, мені просто ліньки перевдягатись.

— Знаю, ви з отим Керроном і з іншими знову щось затіваєте.

— Кажу ж тобі, мамо: ми йдемо в кіно, а потім, можливо, поїмо десь риби зі смаженою картоплею.

— І все?

Я весь напружився і глянув їй прямо у вічі. Це було нелегко, але інакше я підвів би товаришів.

— І все, мамо.

Вона сіла в крісло-гойдалку, перебираючи в’язку ключів.

— Це правда? — Я кивнув.— Відповідай, коли тебе питають.

— Правда.

Не дивлячись на мене, вона брязнула ключами об підлогу.

— Ось,— сказала вона.— Ти вже дорослий! З тебе нічого не виб’єш. Візьми ключі.

— Кажу ж тобі, мамо...

— Я певна, що ти брешеш.

Я підняв ключі. Мені хотілось викласти їй усе. Хотілось пояснити, що в мене душа не лежить до таких справ, але я мусив іти. Може, це жалюгідно звучить, але замисліться на хвилинку. Яка різниця між старим Флеком на «висоті 60» або моїм старим, котрий чекав у Дюнкерку на корабель, і малим Артуром, що йде на бійку в «Альбіон»? Ніякої. Я змушений був іти, хоч мені цього, може, ще менше хотілось, аніж їм. Але я йшов разом з товаришами.