Сід Чаплін - День сардини

Я змушений був іти. В цьому розумінні старий Флек має рацію: чому бути, того не минути. Коли ти весь час із товаришами, доводиться іноді й битися разом із ними. А ні — то бути одному. Плати свою частку — і край.

Тієї суботи невдачі почалися ще зранку. Працюючи біля дробарки, я весь час думав про бійку — і сталася неприємність. Не дивлячись на покажчик, я спорожнив бункер, і, коли старий Флек сказав: «Ти щось сьогодні поспішаєш, Артуре»,— я йому нагрубив.

— Хто працює, ви чи я? — буркнув я і погнав ківш до змішувача. Спроггет усе те бачив і одразу ж підбіг до нас.

— Який дурень усе це вивалив? — спитав він, розтираючи масу між пальцями.— Хіба ви не знаєте інструкції?

— Ми робимо за наукою,— огризнувсь я.

— Прибери це! Ні к бісу не годиться,— наказав він хлопчині, що стояв на скрепері. А повернувшись до мене, додав: — Як і той, хто це зробив.

Старий Флек підійшов до машини, щоб засипати нову дозу. Зчинився галас, адже то був короткий день, а діло затрималось на цілих півгодини. Та ще гидкіше було дивитись, як Спроггет із дядьком Джорджем розглядали брак, а потім дядько Джордж повернувся до мене й похитав головою. До того ж я розумів, що цього разу ніхто до мене не прискіпується, я сам був з головою винен, і через мене терпіло двадцять чоловік.

Вони працювали, мов каторжні, та все одно закінчили на цілу годину пізніше, і це аж ніяк не поліпшило їм настрою, бо заробили всього-на-всього по кілька шилінгів, хоч мало не падали з утоми. Одначе встигнути на матч іще могли. Перший матч сезону — його приємно дивитися після легкої суботньої зміни. А я зіпсував їм усе. Спроггет, звичайно, постарався, щоб вони дізналися про це, хоч і без того всі були сердиті. Навіть старому Флекові перепало.

Коли ми збирали інструмент, Спроггет підійшов до нас.

— Ось що, Джордже, від завтра ти сам робитимеш усю складну роботу. А хлопчисько хай собі спить: уві сні він нічого не зіпсує.

Отож я геть оскандалився — такий висновок зробив Спроггет, мої товариші й одноголосно вирішив я сам. День був хмарний, душний. До самого вечора я ганяв на велосипеді, низько зігнувшись над рулем та здіймаючи вітер. Але й це мене не заспокоїло. Я ніби їздив по дну величезної мідної печі, й мені чомусь здавалося, що коли я виїду на прибережне шосе, то там уже буде кінець світу. Я сів на скелю і став прислухатись до гомону на пляжі. Там було тисяч зо дві дітей, всі вони плакали, і я й сам мало не захлипав. Назад їхав рівно двадцять дві хвилини. До бійки лишалося ще чотири години.

Сідай за столик,— мовив сержант.— Місто сьогодні наче вимерло, за цілий день ні душі.

— Спекота,— сказав я.

— Перед грозою,— пояснив він.

— Аби хоч трохи відпустило. Може, вип’ємо пивця, сержанте?

Ми випили по пляшці прямо з шийки. Пиво було тепле, і мої гроші пропали нізащо.

— Мені все набридло, сержанте.

— Скільки років не чув уже цього слова, а за моєї молодості, коли людині все набридало, ніхто й уваги не звертав, таким це було звичайним явищем.

— Ось і зі мною так.

— Що ти! У тебе ще все попереду.

— Всі тільки й твердять про життя, сержанте. А що воно за штука? Що воно кому дає? — І я глянув на його дерев’яну ногу, простягнуту на табуретці.

— Мені могло б бути й гірше. Багатьом випала гірша доля,— заявив він.— Поранені валялися просто на землі, волали, кликали на поміч, а ми навіть не могли до них дістатись. Мені пощастило — я вцілів. А потім автомобільна катастрофа в Римі — і я опритомнів уже без ноги.

— Ви якось розповідали про Рим — про одну дівчину...

— Еге ж,— мовив він,— про дівчину.

— І щось там натякали про її ноги...

— Про ноги? Смішно навіть, але тоді мені було не до сміху. Я тобі розповім. Вона мало з розуму мене не звела.

— Ота дівчина?

— Хіба ти знаєш щось про дівчат? Тільки того й вмієш, що провести якусь шмаркачку після танців та притиснути її десь у темному закутку. Ні, ти ще нічого не тямиш.

— Пробачте, сержанте,— муркнув я.— Досвід у мене, звісно, невеликий...

Іноді я хвацько вмію брехати.

— Де вже тобі...— посміхнувся він.

— То що ж про ноги?

— Ти ще малий, не слід би тобі й розказувати.— Та спогади вже полонили його.— Солдата теж треба розуміти. Багато років не був дома, весь час у походах, а скрізь самі тобі продажні шкури.

— Повії?

— Авантюристки. А це те саме, що тепле пиво — його однаково чи пити, чи в канаву вилити... Жінки, про яких ти мрієш, не для тебе, ясно? Інакше ти б і сам не схотів їх.

— Розумію,— озвався я.