Сід Чаплін - День сардини

Взагалі він був дужчий за мене, але страх додав мені сили. Рвучко сіпнувшись, я турнув його ліктем і скинув додолу.

Він лежав з перекошеним лицем, і я спершу подумав, що він упав на ніж, як це іноді показують у кіно. Ставши над ним навколішки, я запитав:

— Що з тобою, Носач?

— Ага, хлопче! — сказав він, аж захлинаючись од сміху.— І ти злякався ножика, га?

Я мало не копнув його ногою. Та раптом збагнув, що це ні до чого,— він уже втратив свою владу наді мною. Краще було піти, залишивши його самого.

— Гей, Артуре, куди ти? — підвівся він.— Ти що, жартів не розумієш? Артуре! — Я мовчав.— Вернись, Артуре, я більше не буду!

Я був тоді ще зовсім молодий, і дружба для мене важила багато. Та я не обізвавсь. Метнувся крізь лаз в огорожі й чимдуж пустився бігти, щоб більше не чути його голосу.

Річ не в тім, що, давши мені слово, він грубо його порушив. Та й, певно ж, замислив це наперед. І не в тім, що я так уже боявся ножа, хоч би хто там ним орудував,— Носач чи Келлі. Я втік лише тому, що Носач виявився зовсім чужим. Мені здавалося, що ми друзі. А він був чужий. Чужак, який тільки носив личину Носача. А коли вона впала, мені нічого більше не залишалося, як утекти геть.

Я хочу сказати, що ми зовсім не знали один одного. Тому я і втік, коли зрозумів це. І не лише від Носача тікав, а й від усіх, кого, здавалося, знав. І ще тікав од чогось, що виявив у самому собі,— пригадуєте дзеркало у вбиральні? Коли я, мов дурень, розглядав своє обличчя, дивуючись, як можуть люди мене не любити й не вірити мені.

Ще малими дітьми, надивившись всіляких фільмів, ми грали в розбійників і лицарів. Ніхто не хотів бути розбійником, та все ж таки доводилось поступатися, бо інакше не виходило гри. Не знаю, як інші, а я чомусь так і не міг переконати себе, що можу бути розбійником. Та, чесно кажучи, грі це не заважало, і поступово я збагнув, що іншим так само легко вважати мене поганим, як мені самому — хорошим. Я вважав поганим свого найкращого друга, а це все одно, що самому бути поганим. Ви, звичайно, подумаєте, що мені одібрало розум, але саме це я збагнув і од цього тікав.

Не стану складати звіт, як я біг того вечора, лишивши Носача у дворі складу. Просто уявіть собі, що я біг скільки було моєї сили, думаючи про своє й нічого не бачачи навкруги.

Коли завернув за ріг, раптом наскочив на двох полісменів.

— П-пробачте,— мовив я і позадкував.

Один підійшов до мене впритул.

— Куди це ти, синку?

Я пробелькотів, що мушу бути дома о десятій.

— От якби мої діти так поспішали додому! — сказав він.

Та другий був не такий довірливий.

— Скидається на те, що він тікає після бійки чи ще чогось такого.

— Та що ви, сержанте. Я був у свого двоюрідного брата. Ми з ним дивилися телевізор.

— Гаразд, хай біжить,— сказав перший, приязно поплескавши мене по плечу.

Пустившись бігти далі, я раптом почув: «Стій! Стій!» Мабуть, торкнувшись мого плеча, полісмен забруднив собі руку кров’ю. Не знаю. Вони гналися за мною аж до кінця вулиці, та я випередив їх ярдів на десять і шаснув за ріг, де було кілька перехресть. Ворота наріжного будинку були відчинені. Я прослизнув у них і тихенько причинив за собою. У підворітті було темно. Мабуть, господарі кудись пішли, а світло сусідніх будинків затримувала висока стіна.

Я чув, як полісмени протупотіли мимо, зачекав хвилин п’ять — недарма ж Носач вчив мене бути обережним — і повернувся назад — туди, звідки біг. Хоч вірте, хоч ні, вони стояли ярдів за сто від воріт. Знову почалась гонитва. Я вискочив на Шеллі-стріт і вже майже досяг головної вулиці, коли раптом побачив вогні й почув свистки. Врятувало мене лиш те, що не встигли вони завернути за ріг, як я вже був біля місії «Золота чаша».

Я влетів у пишно оздоблений вестибюль. Сходи вели у темряву, до масивних церковних дверей. Стіни аж стугоніли од звуків якогось псалма. Я надто захекався, Щоб іти прямо в церкву. Та що там захекався — серце мало з грудей не вискакувало. Я почвалав сходами вгору і сів під дверима, щоб трохи віддихатись, а звуки псалмів усе наростали, стіни двигтіли, хор гримів, наче американська кавалерія, що котиться схилом, тільки замість войовничих вигуків чути було: «Амінь!» і «Алілуя!»

Це мене влаштовувало. Я почував себе в повній безпеці.

Потім співи змовкли, і хтось почав молитву. Я здогадався, що її читає дівчина. Якби читав якийсь старий або стара, я б навіть не звернув уваги: в дитинстві ходив до недільної школи і стільки чув цих молитов, що аж нудило від них. Та цю читала дівчина, і голос її був як дзвіночок.