Сід Чаплін - День сардини

— Признайся, Семе, що ти помилився відносно Артура.

А ще я ходитиму до того храму й дружитиму з пастором і Дороті. Буду привітним і великодушним, але дам їм зрозуміти, що в мене свій шлях. Не відмовлюсь іноді зіграти з пастором у шашки — адже мені нічого не варт виграти у Квартиранта, хоч він вважається сильним гравцем. Обіграю пастора, а Дороті здивовано кліпатиме очима,— тоді я навмисно піддамся йому раз чи два. А щодо віри — буду непохитний.

І ще, звичайно, допоможу своїй старій: піду до юриста і доб’юся розлучення, хай виходить собі за Квартиранта. Буду таким хорошим, що навіть оті старі плетухи це помітять...

Отак я лежав, укладав плани на майбутнє і не міг уже зупинитись. Тоді встав, закурив і знову ліг на подушку, пускаючи дим то кутиками рота, то через ніс — дим вився кілечками й танув у сонячному світлі. За попільничку була мені пантофля, яку я поклав собі на коліна,— моя стара страшенно боялась пожежі й не дозволяла мені курити в кімнаті. Я лежав, пускаючи дим, і вогник сигарети був жалюгідною цяточкою в порівнянні з яскравим світлом моєї душі.

Пилосос замовк. Я навіть не ворухнувся, хоч раніше завжди гасив сигарету і хутко розганяв рукою дим.

Стара піднялася нагору й побачила, що я курю. В руках у неї була недільна газета і мій піджак.

— Ти, я бачу, влаштувався з усіма вигодами.

Я пробурмотів якесь вибачення, та це не допомогло.

— Скільки разів я казала тобі, щоб ти не курив у кімнаті.— Мені довелось погасити недокурок і вкинути в пантофлю. Стара тим часом дедалі дужче розпалялась: — До речі, тут у газеті е дещо цікаве для тебе.

На першій сторінці впадав в очі заголовок великої статті: «Бійка двох молодіжних ватаг у кінотеатрі» — певно, тому малому стало погано, і його відвезли до лікарні. А там уже кореспондент випитав у нього все. Наводились також свідчення очевидців, аж надто перебільшені. Виходило, що це був вечір справжніх жахів: десятки юних злочинців билися навкулачки, виблискували ножі, брязкотіли велосипедні ланцюги, дзенькали пляшки.

— Ти, звичайно, теж був там — я одразу це зрозуміла, коли ти надягнув старий костюм.

Я мовчав. Хоч би малий не виказав нас, а то в першу-ліпшу мить жди гостей. Я позирнув на годинник — одинадцята. Коли б він признався, полісмени були б уже тут — чи, може, мене лишили наостанок?

— Чого мовчиш, наче тобі заціпило? Ось тут, на піджаку, доказ.

Я почав:

— Не бійся, мамо...

Та вона вже кипіла.

— Чого доброго, ще поліція з’явиться! Що тоді скажуть сусіди?

— Тут усе перебільшено,— заперечив я, тицьнувши пальцем у газету.

— Судячи з плям на твоєму піджаку — анітрохи! — вигукнула вона.

Що було робити? Не міг же я признатись їй, що мій найкращий друг витер об мене ножа,— це тільки піддало б жару.

— Годі! — заявила вона.— Тепер я візьмусь за тебе. Від сьогодні ти без мене — ані кроку.

Цього я вже стерпіти не міг. У нас в Старому місті свої закони. Жоден із хлопців, яким минуло дванадцять, не вийде на вулицю зі своїми предками,— хіба тільки щоб купити собі якусь одіж. Але і в цьому разі домовляються з матір’ю і їдуть до магазину в іншому автобусі. З дівчиною можна ходити тільки тоді, коли залицяєшся до неї; після медового місяця вона ходить сама, а чоловік — з одруженим товаришем такого ж віку.

Я знав таких, які возили дитячу коляску, а потім усе життя шкодували. Ось чому я одразу став дибки.

— Цьому не бувати!

Моя стара глянула на мене й підійшла до шафи. Вийняла звідти всі три пари моїх штанів і джинси.

— Що ж, тоді лежатимеш цілий день у ліжку.

— Ти не смієш тримати мене під замком!

— Побачимо,— сказала вона і вийшла.

Так я лишився без штанів. Іншим разом я не стерпів би цього, але, діставши важкий нокаут і вирішивши почати життя заново, не захотів з нею воювати. Усе найкраще в мені зазнало кривди, виправдатись перед матір’ю я не міг, отож сидів без штанів і знову думав про релігію і страшенно хотів побачити Дороті. До того ж у мене все аж переверталося всередині, і я обливався холодним потом від самої думки про поліцію.

А тут ще, як на гріх, кінчилися сигарети. Я викурив останню, вигріб із кутка недокурки й пошкодував, що так неощадливо їх гасив — усі вони геть розлізлися. І все ж я викурив їх один за одним, а потім почав думати, як добре було б мати зо два десятки сигарет, і зрештою остаточно розлютився.

Я вийшов на сходи й почав кричати. В будинку стояла така тиша, що чути було, як стара чистить картоплю. Та вона вперто мовчала. Я почував себе так самотньо, наче дух, якого не пускають на спіритичний сеанс. Вернувшись до себе, сів і задумався. Якби в мене було два десятки сигарет, життя здавалося б терпимим. Хоч і курити не так то вже й хотілось. Мені потрібно було лише відчути, що вони в мене є. Я подумав, що треба покинути курити, й спустився вниз у самих трусах.