Сід Чаплін - День сардини

— Це непристойно,— сказала стара.

— Чхати мені на пристойність. У мене курива нема, давай вийдемо та купимо сигарет.

— То ти згоден на мої умови?

— Через тебе з мене сміятиметься все місто.

— Ото ще мені біда! Краще бути посміховиськом, аніж арештантом. Я все вже перепробувала. Годі! Якщо тобі не можна довіряти, то буде так, як я хочу.

Господи, поглянь на кого ти схожий, скоро й труси загубиш...

— Мені це набридло,— заявив я.— Доки ти будеш поводитись зі мною, як з маленьким? Я маю право...

— Я теж маю право, хай тобі чорт,— сказала вона, вимахуючи ножем перед самим моїм носом.— Годі тобі командувати в моєму домі. Ще й вісімнадцяти нема, а вже не дає мені рота розкрити. Пхає свого носа між Гаррі і мною, а чого? Бо егоїст і не хоче нікого й нічого знати, крім себе та своїх бісових примх. Але тепер цьому край!

— Можеш лизатись із своїм любчиком скільки завгодно!— вигукнув я.— Мені потрібна лише паршива пачка сигарет. Хто тобі заважає? Роби що хочеш, тільки купи мені сигарет.

— Без мене ти не вийдеш,— повторила вона.

Мої штани лежали на столі, і мені так і кортіло вхопити їх — завжди я роблю дурниці!

— Зараз же поклади! — наказала стара. Та я вперто пхав ногу в холошу.— А, то ти так! — вигукнула вона й дала мені добрячого ляпаса.

Ледве прочумавшись, я дав їй здачі... Диво, чого тільки не побачиш за якусь частку секунди! Я побачив перед собою лагідне личко Дороті. Вона ніби дивилась на цю картину. Але не це змусило мене прохати пробачення, а думка, що всі мої благочесні наміри пропали через якусь там паршиву пачку сигарет.

Мати сиділа на стільці із страдницьким виразом обличчя, а я все бурмотів: «Пробач мені... я ненароком»,— та це не допомагало. Нарешті вона заявила:

— Ти б пошукав собі десь кімнату, бо я більше не можу терпіти цих сварок і мучитись кожного разу, коли ти йдеш із дому.

— Слухай, мамо, ти сама винна — от слово честі. Я ладен був відтяти собі руку, коли підняв її... Якби ти тільки довіряла мені... Тоді я, може б, сам вирішив, як бути далі...

— Ну що ж, вирішуй,— сказала вона і заплакала.— Іди собі, і хай усьому буде край. Я розумію: коли б я правильно тебе виховувала, ти був би інший. Сама винна — погана з мене мати.

— Ти в мене чудова! — вигукнув я. Хотів ще додати, що кращої за неї немає, що вона мучиться, працює не покладаючи рук, що вона створила для мене дім, який я ціную, хоч і живу в ньому, наче в готелі. Та оті кляті звичаї вулиці стали мені на перешкоді. А можливо, й побоювання, що вона подумає, ніби я підлещуюсь, аби все-таки домогтися свого. Шпурнувши штани, я дав задній хід, так би мовити, наступаючи собі на п’яти.

Через п’ять хвилин вона кудись пішла.

Через десять — повернулась, прийшла нагору зі всіма моїми штаньми, поклала їх на ліжко й кинула мені пачку сигарет. Розсудіть самі: що подієш з такою жінкою?

— Мамо,— озвався я.— Куди б ти хотіла піти сьогодні погуляти?

Вона стояла до мене спиною.

— Не знаю. Ти про мене не турбуйся.

— Ходімо в парк на виставку... послухаєм оркестр...

— Люблю гарний оркестр,— мовила вона глухим голосом, і я зрозумів, що ми помирились. Але скажу по щирості: обоє ми були диваки, яких світ не бачив.

Прогулянка в парку була для мене подвійною мукою. Першу причину ви вже знаєте, а друга полягала в тому, що я терпіти не можу оркестрів. Вони мене анітрохи не хвилюють, це факт. Коли Гаррі й моя стара були дітьми, сяєво труб ще збуджувало людей, бо тоді джаз приїздив із Канзас-Сіті, Чікаго, Нового Орлеана, а тепер в Англії вже стільки розвелося отих доморослих Хемфрі та Крісів Барберів, що аж нудить од них; навіть у нашому містечку є щось сім або вісім джазів. Свого стилю у них чортма — краплями допотопного стилю вони розбавляють цілі галони «Гірської діви», «Красуні з Нью-Йорка» та іншої гримотні. У старих духових оркестрів була велика перевага — без них не обходились ні процесії, ні похорони, ні паради, ані гуляння в парках, що дуже багато важило до появи телебачення. Тому мою стару вони ще так-сяк хвилювали. А мене — ні. Для мене все почалося ще того разу, коли мені було вісім або дев’ять років, і я, сидячи на східцях підвалу, слухав, як місцевий джаз пиляв у традиційній манері «Тигровий килим», «Бейзїн-стріт» і таке інше; ці спогади в мене поєднуються з величезним натовпом безтурботних людей, які веселилися до знемоги.

Отож — чавунна естрада, обгороджена живоплотом, корзини герані, сотні людей, які поприходили зі своїми стільцями й розсілися напроти музикантів, для мене справжнє пекло. Того дня вони пропиляли всю свою програму, окрім «Вільгельма Телля». Оркестр був військовий. Керував ним самовпевнений опецьок, і вони слухались його, як бога,— можна було подумати, що за найменшу похибку він усіх їх повбиває. Я вирвав сторінку з книжки, яку взяв із собою Гаррі, прикрився од сонця й задрімав.