Сід Чаплін - День сардини

— То, виходить, вас легше спасти, аніж мене,— зробив висновок пастор.— Усі будівники — особливо будівники хмарочосів — блукають у мороці. Бачили б ви їх, які вони пихаті!

— А ви давно працюєте? — спитала Дороті.

— Майже два роки,— відповів я.— Але я вже поміняв багато місць.

— Відтоді, як закінчили школу? — Я кивнув.— Тоді ми, мабуть, однолітки.

Я не міг цьому повірити — вона, моя ровесниця, уміє заплющувати очі й молитись, а я ніколи й не думав про бога, не кажучи вже про те, щоб молитися.

— Так, ви з нею однолітки,— мовив пастор.— Вам слід би познайомитися ближче.

— Та я, їй-право, не знаю...

— Приходьте до церкви. У неділю і середу — служба, а в четвер — читання біблії.

— Та я ж іншої віри.

— Це не має значення, приходьте. А то, коли хочете, можна і в понеділок або у вівторок — пограємо в шашки. Ви граєте в шашки?.. От і чудово, я вже давно не маю підходящого партнера.

— Татусь — любитель шашок,— сказала Дороті.— А ви якого віросповідання?

— Сам до пуття не знаю — ходив до недільної школи, і все це мені страх як набридло.

— А от наша релігія ніколи не набридне,— запевнила вона.

Я відчував, що мене заманюють у тенета, І підвівся.

— Ну вибачайте, мені пора.

— Глядіть, не забувайте нас,— сказав пастор.— Дороті, проведи його.

Біля дверей вона сказала;

— Приходьте завтра слухати проповідь.

— Релігія — це нудота. Сьогодні мені вперше не було нудно, коли ви читали молитву.

— Видно, господь обрай мене своїм знаряддям,— мовила вона.— Ви коли-небудь відчували на собі дотик бога, Артуре?

І вона торкнулася моєї руки.

— Отак — ще ніколи,— відповів я.— Ні разу ще такого не відчував і взагалі нічого схожого. Від псалмів і всього іншого мене хилить на сон.

— Приходьте задля мене,— сказала вона.— Завтра ввечері. Прошу вас.

— Подумають, що я з глузду з’їхав.

— Те саме казали про апостолів: мовляв, подуріли від молодого вина. А хіба вам не все одно, що про вас подумають?.

— Я сам собі голова і ні на кого не оглядаюсь.

— Але не настільки, щоб послухатись свого серця?

— Ви хочете мене примусити!

— Ні, переконати. Тато каже: ніколи не вбивай людям релігію в голову. Коли говориш з ними про істинну віру, вони торопіють, але примушувати — це гріх.

— А от ви примушуєте!

— Ні, лише настановляю.

Та по дорозі додому я зрозумів, що все це не так просто. Якщо вони й не втовкмачували мені своєї віри, то явно підштовхували до неї. Отож я й затявся. А може, вони бажали мені добра? Та я не міг цього прийняти. Коли б сам бог або Ісус Христос торкнувсь мене отак, як вона, тоді, можливо, я й піддався б. Але й тоді все було б по-іншому. По-моєму, релігія — я кажу про справжню релігію — це таїнство. Ходить собі людина, з вигляду така сама, як і ти, і знай мовчить: ніяких тобі псалмів чи там молитов, ніякої роздачі бутербродів на вулиці — ніби ти на якійсь секретній службі. Підкоряється наказам, але без галасу, і коли робить добро, то непомітно, а коли, приміром, хтось проштрафився на роботі, то релігія виручає його...

До того ж у мене язик не повернувся б сказати моїй старій: «Я вже спасений». Нізащо в світі. Та я згорів би з сорому! Довелося б їй уже самій дізнаватись та допитуватись, і, може, вона поступово звикла б до цього й пишалась. Але й вона ніколи в житті й словом не обмовилася б, що знає.

Якби я був справді побожним, то вона теж стала б віруючою і чинила б так само, як і я, і тоді б я теж помітив це за нею, як ото вона за мною. Я не кажу, що так має бути з усіма. Я хочу лише сказати, що знаю безліч людей, які на кожному перехресті галасують про свою віру. Навіщо їм це? Може, вони хочуть переконати самі себе? Релігія — це таїнство, і чим менше ти кричиш, тим більше надії, що все воно колись здійсниться. Бог дав розіп’ята себе на хресті не для того, щоб кожен дурень про це розпатякував.

У неділю вранці я прокинувся від лагідного дотику сонця, яке зазирало до мене у вікно; з вулиці доносився запах смаженого м’яса, тхнуло котами, несамовито репетували приймачі, а внизу орудувала своїм улюбленим електроприладом моя стара. Та мені все те було байдуже. В неділю можна вилежуватись скільки завгодно, до того ж я мав про що думати. Я встав, зачинив двері й вікно та ще запнув його фіранкою. Потім знову ліг і згорнувся калачиком.

Та влежати спокійно ніяк не міг. Ну, хтось, може, подумає, що то релігія не давала мені спокою. Ні — я просто сперечався сам із собою. І сперечався не зовсім чесно, прикидаючись, ніби Дороті тут зовсім ні до чого. Я вирішив порвати зі Стеллою. З хлопцями я вже порвав. Почну нове життя, стану одним з кращих робітників на дільниці, забуду всілякі темні справи, дядька Джорджа й іншу гидь. Оволодію як слід спеціальністю, а язик триматиму за зубами. Коли вони побачать, як я працюю, у них очі повилазять. А у вільний час буду вдосконалювати інструмент, перший приходитиму на роботу й останній ітиму додому. І ось одного разу почую, як дядько скаже Спроггетові: