Сід Чаплін - День сардини

У ньому бриніла дивовижна щирість. Він дзвенів, наче флейта, котра замість нот виграє слова. Читала вона, ніби пісню співала.

І мені чомусь здалось, що то вона за мене молиться, а молитва її звучала, як вірші:

Господи милостивий,

Ісусе Христе,

Свій ясний лик

Не одверни од нас.

Господи, з престолу свого воззри на нас,

Яви нам милість свою,

Даруй очищення душі

Недостойним рабам твоїм.

Господи, спаси І помилуй нас,

Прихили до себе цей грішний світ,

Не зостав наші душі,

Ввергнуті в безодню гріха.

Боже, великий і милостивий,

Почуй молитву мою,

Надихни мене духом своїм

Задля спасіння людей

І сподоби навернуть хоч одну

Християнську душу до віри святої.

Амінь!

Заспівали ще один гімн, і якийсь чоловік прочитав коротеньку молитву, та я чув лише голос дівчини, що дзвенів, наче флейта. Потім почали розходитись. Я весь аж тремтів — забагато було вражень для одного вечора — і не сховався вчасно в натовпі. До того ж хотів побачити ту дівчину. Повз мене пройшло вже зо два десятки людей, а вона так і не з’являлася. Треба було йти, хоч двері церкви були ще відчинені і звідти долинав чийсь голос. Я почав спускатися сходами вниз. Та ось із дверей вийшов старий чоловік, обіймаючи за плечі дівчину.

— Давно вже не було такої гарної служби, Дороті,— почув я.

Нараз він підвів голову і поглянув на мене. І диво дивне — нітрохи не розсердився й не нагримав на мене.

— Вітаю тебе, брате,— промовив він.

Уперше в житті мене назвали братом, і я не знав, що відповісти.

— Здрастуйте, містер,— промимрив я.

— Це мій тато, пастор Джонсон,— озвалася дівчина.

— Дуже приємно,— сказав я.

Тепер принаймні я знав її ім’я — Дороті Джонсон, хоч почував, що пройде ще чимало часу, поки я зможу прямо глянути на неї, та й ще невідомо, чи наважуся взагалі. Коли тепер я думаю про неї, то навіть не можу пригадати, як вона була вдягнена,— здається, в зелене ситцеве платтячко з пояском. Та це не мало значення, так само як її зріст, статура, обличчя. Малувато, еге ж? Я хочу сказати — замало, щоб зберегти світлий образ на довгі роки, може, навіть на шістдесят чи сімдесят. Світле волосся, сірі очі, не нафарбована, вдягнена просто — їй не потрібно було прикрашати себе. Інша річ — її голос та глибока віра.

Клянусь, ніколи ще не зустрічав я такої дівчини. І такого, як той старий,— теж. Він був високий на зріст, худий, лисий, з лагідним обличчям і проникливими очима.

— Не треба боятися,— сказав пастор.— Не ховайся в темряву. Завжди йди прямо до свого спасіння. Сміливо долай перешкоду, якщо по той бік її обитель благодаті.

Я сказав, опустивши голову:

— Дякую, отче...

— Зачини двері, Дороті,— звелів старий.— Я думаю, юнак не відмовиться випити з нами чаю.

— Ні, ні, мені треба йти...

— Чайник миттю закипить.

— Залиштеся,— попрохала Дороті.

— Я мушу йти додому. Моя ста... моя мати жде на мене. Вже пізно.

— Але ж, коли ви їй скажете, що були в церкві, вона не розсердиться, чи не так?

Що було відповісти? Дороті ввімкнула світло й кудись побігла, а старий пастор пропустив мене вперед, і я навіть незчувся, як уже сидів за столом, накритим білою скатертиною.

Ніколи ще не бачив такої скромної кімнати й такої простої їжі, та найбільше вразило мене те, що ці люди були щиро раді мені. Розмовляючи з лагідним старим, я намагався сидіти так, щоб він не бачив мого плеча. Та вони, мабуть, одразу помітили ту кров, хоч і не давали цього взнаки.

— Де ви працюєте? — спитав пастор.

— На будівництві. Ми прокладаємо труби, але це далеко, аж на тому кінці міста.

— Щоб заробити собі на хліб, я змінив безліч професій,— сказав старий.— Колись я був дужий і робив переважно на будівництві, поки господь не призвав мене на свою службу.

— Тато будував хмарочоси в Америці,— докинула Дороті.

— Я побоявся б!

— А я про це й не думав. Був тоді ще молодий, міцно стояв на ногах і навіть не вірив, що можу впасти; піднімався на сотні футів угору, а земля лежала внизу, наче мурашник. Та в мене була віра — не в бога, завважте, а у власне тіло — я і в гадці не мав, що можу впасти або хоча б похитнутись. Атож, певен був, що зі мною нічого не станеться. І навіть коли шестеро чудових хлопців раптом зірвалися вниз, я не збагнув... Просто це не вразило мене. Іноді я згадую той день і молю в бога прощення за свою дурість...

— Я можу залізти на будь-яке дерево,— сказав я.— А от так високо не наважився б.