Сід Чаплін - День сардини

У темряві не видно, з ким б’єшся. Хтось тягне тебе за піджак або сорочку чи затоплює тобі п’ятірнею в пику, а ти намагаєшся навпомацки вхопити його за поперек. Один з молодших хлопчаків заплакав. Носач гукнув:

— Ти тут, Артуре?

Я обізвався. Та раптом вони прорвалися до запасного виходу. Двері розчинились із таким гуркотом, що глядачі, певно, посхоплювалися з місць.

Носач скомандував:

— За мною!

Ми помчали коридором, і в мене майнула думка, що перемога вже аж надто легка. Всі збилися під дверима, мов отара овець над проваллям. Затримка виникла через хлопчиська, котрий жалібно рюмсав,— одного з тих, що я їх поставив на запасному виході.

Він сидів у кутку, затуливши обличчя руками. По пальцях юшила кров. Носач став біля нього на коліна і запитав, що з ним. Малий усе плакав, не віднімаючи рук від обличчя. Тоді Коротун побіг на вулицю.

— Щось надто вже тихо,— сказав він.— Не подобається мені це.

— Так, перемога надто легка,— погодився Носач.— Та їх було всього-на-всього кілька.

— І Келлі з ними не було,— докинув Коротун.

— Вони, мабуть, второпали, що буде їм кепсько, отож і повтікали через парадний хід,— сказав я.— Ми перехопили лише трьох-чотирьох, а решта втекли.

— Цьому малюкові роз’юшили носа,— сказав Носач.— Треба його відвести з поля бою... Роде, виведи його через зал.

— Ходімо,— сказав Род, і вони подалися в зал. Так було найбезпечніше. Звичайно, їх могли злапати білетери, але це ліпше, ніж братія Келлі.

— Може, і нам шаснути через зал? — запропонував Бевзь.

— Вони цього тільки й ждуть,— відказав Носач.— Та ми їх перехитруємо.

І повів нас у найближчий завулок, виймаючи на ходу ніж.

— Заховай ножа,— сказав я.

Він люто зиркнув на мене.

— Не будь дурнем! У них стільки залізяччя, корабель збудувати можна. А ми вихором налетимо на них, дамо їм доброго чосу — і хто куди.

— Гаразд,— сказав я.— Роби як знаєш, а з мене досить.

— Саме час тікати,— кинув він і подався далі.

Він таки мав рацію. Заліза в них вистачало. Всі повискакували з під’їздів, вимахуючи шворнями та велосипедними ланцюгами, пивними пляшками та ніжками від стільців. Діло повертало на серйозне. Нам лишалося тільки дременути геть. Уже на головній вулиці я побачив Келлі — він гнався за Носачем; треба було виручати товариша, і я кинувся Келлі під ноги. Почулась лайка, і я зрозумів, що Келлі добре-таки гепнувся. Не зупиняючись, побіг далі. Машини круто звертали або гальмували. Тролейбус мало не вискочив на тротуар. Наші хлопці розсипались по всій вулиці, а братчики Келлі гналися за ними, свистіли й гигикали, мов очманілі.

Перехожих пойняв ляк. Якась жінка з коляскою стояла й репетувала, закинувши назад голову. Носач догнав мене й сказав, одсапуючись:

— Молодець, Артуре!

А я так захекався, що й говорити не міг. Не забуду ніколи, як петляли з ним по околиці, ледве живі од знемоги, але боялися зупинитись і все дослухались, чи хто не женеться. Хвилин через десять вони лишилися далеко позаду, і коли хто думає, що десять хвилин — це не так уже й багато, спробуйте-но самі бігти десять хвилин, коли за вами женуться.

Ми заскочили у двір якогось складу. Залягли там і причаїлись, голосно сапаючи. Мов два паровики. І раптом Носач розреготався.

— Глянув би ти на його пику. Цей дурень не чекав, що хтось теж піде проти нього з ножем. Ти добре турнув його, і, знаєш, що він зробив зі страху?

— Мені начхати.

— Не прикидайся, Красунчику,— сказав він.

— Годі, Носач,— розсердився я.— Облиш мене. Дай трохи віддихатись.

— Слухай, ти не повіриш — він так перепудивсь, що сам ухопився за лезо. Я його, звісно, не штрикнув би, але мені смішно було, що він наклав у штани... Він у мене швидко пустив ножа.

— Але ж ти міг убити його.

— Не міг... Ось сам подивись.— Він вийняв ножа і провів пальцем по лезу.— Бачиш кров?

— Навіжений! Витри мерщій!

— Спершу помацай.

— Не хочу.

— Ну хоч пальцем торкни.

— Відчепись!

Носач підніс ножа до моїх очей і голосно зареготав. Я ліг на живіт — перед тим ми лежали горілиць на якихось мішках,— і він раптом осідлав мене. Скочив на спину та й ну гецкати, мов той вершник на коні.

— Ось я зараз нагострю ножика!

І взявся гострити його об мій рукав, наче об ремінь, а я подумав, що на піджаку залишиться кров. Спершу я не ворушився, наче закам’янів — був певен, що він збожеволів. Та, відчувши дотик ножа, сіпнувся що було сили.

— Тпру, дурнику! — засміявся Носач.— Тпру! — І далі підскакував на мені, міцно тримаючи за комір, ніби за гриву.