Сід Чаплін - День сардини

— Брешеш. Тобі цього не зрозуміти: болю від ран і туги за жінкою. Це неможливо так просто уявити. Взяти хоча б Лючію,— я витратив на неї цілий мільйон, а то може й два мільйони лір, хоч вона нічого не просила й завжди казала мені, що я даремно це роблю. Добувся до джерела, а напитись не можу — немає води... Зрештою я зовсім очманів, ходив немов сновида. Кажу їй, бувало: «Скинь туфлі, Лючія міо». Вона так позирала на мене, що в мене аж очі на лоба лізли, а коли скидала туфлі, я плескав у долоні, бо італійською мовою висловити своє захоплення не міг. У неї були чудові ніжки. Очей не відведеш! Я часто гладив їх, а вона гладила мене по голові. Одного разу я їх поцілував — спершу одну, потім другу.

— А потім що?

— Ну, гладив я ті ніжки, аж поки не знемігся, а вона й зовсім втратила голову. І ось одного разу дала собі волю. Схопила туфельку і відлупцювала нею мене, вигукуючи щось своєю мовою...

— Що ж вона вигукувала?

— Багато. Всього не пригадаєш. Та останнє слово засіло у мене в голові: «Я не жінка!» Хоч вона таки була жінка, та ще й яка! — Його очі втупились у простір.— Тієї ночі я напився з джерела. І одна ця ніч примусила мене забути все на світі.

— Ви одружилися б з нею?

— Ну, звісно, якби вона погодилась. Та другого дня я наче вві сні правив штабною машиною, де було повно всіляких начальників, і, коли намагався випередити ваговоз, лишився без ноги, а Лючія без нічого...

Я часто думаю про це. Переконую себе, що, коли б довелося вибирати — ногу чи Лючію, я все-таки, мабуть, вибрав би ногу... Хоч іноді мене мучить думка, що я міг би й не зустрітися з Лючією, а ногу або й життя однаково втратити...

— Все це дурниці,— сказав я.

— Нехай дурниці. А все ж послухай моєї ради — якщо у джерелі є вода, напийся, щоб потім не шкодувати.— Він глянув мені в обличчя і раптом усе зрозумів. У всякому разі засміявся, вхопив мене за плече і сумно сказав: — Ти вже даруй, але якби ти міг побачити своє обличчя...

Я побачив своє обличчя того ж таки вечора — у вбиральні «Альбіону», куди забіг перед самим кінцем другого кінобойовика. Носач і Коротун перейшли в задній ряд, де звичайно сидять закохані, а ми викрутили всі лампочки, крім однієї. Після цього я побіг умитися. Голова в мене просто розколювалась з болю, і я вирішив змочити чоло — може, полегшає. У вбиральні тхнуло сечею і в раковині було повно туалетного паперу, який чомусь порвали на вузенькі смужки. Я підсунув голову під кран. Від болю і страху в мене паморочилось у голові, я вимив обличчя карболовим милом, що його хтось покришив лезом, і втерся носовичком. А потім довго й пильно дивився на себе в дзеркало.

На свій великий подив, я побачив, що схожий на рибу — рот роззявлений, вуха стирчать, мов плавці, а веснянки — наче луска. Єдине, що я міг зробити,— це закрити рота. Тоді став схожий на карлика з мультфільму, що його бачив колись у дитинстві,— він тоді справив на мене величезне враження. Широке кругле обличчя й величезні очі-колеса, шиї зовсім нема, а голова угрузла між плечима. І все ж, незважаючи на шрам, обличчя моє було зовсім безневинне. Одразу видно, що я нікому не бажаю зла. Я не міг зрозуміти, як це можна боятися людини з таким обличчям. Та насправді виходило інакше. Адже мені ніхто по-справжньому не довіряв, крім Носача і наших хлопців, проте і вони, мабуть, сумнівалися. А Бевзь — то напевне. Сумна посмішка, якою я обдарував себе, не могла зменшити неприємного враження від сердитих очей і саксонського носа.

Я бігцем кинувся коридором,— боявся, що передумаю. Коли прибіг, один з наших, Родні Карстерс, стояв на плечах у Бевзя і викручував останню лампочку. Темно було, хоч в око стрель. Я звелів Мишеняті Хоулу ще з двома шмаркачами стати на запасному виході, а решту розставив по обидва боки коридора.

В голові у мене ніби гримотіли тамтами, й мені здавалося, що хтось от-от спитає, звідки такий гуркіт. Лише на розі блимало світло, а потім спалахнули люстри в залі — почалася перерва. Внизу під дверима була щілина, але дуже вузька. Ми чули лемент малюків, які хором вимагали морозива,— це запустили рекламний ролик.

— Зараз вибіжать,— прошепотів Бевзь.

— Замри! — Цитькнув я на нього.— Всі на місцях?

Носача з Коротуном уже не було. Вони вислизнули в двері, як тільки в залі знову погасло світло. Пробігаючи повз нас, обидва хихотіли, аж заходились. Потім з’явилася ватага Келлі. Ми вмить одрізали їм шлях до відступу. Я чув, як хтось гукнув: «Якого біса немає світла?»

І тут ми взялися за них. Лупцювали хто куди і гиготіли; луна котилася довжелезним коридором, і звук усе наростав, наче в підсилювачі. Я почав битися без усякої охоти. Та раптом хтось садонув мене в підборіддя чимось твердим, мабуть, кастетом, і це піддало мені жару. Скоро я вже не відставав од інших.