Сід Чаплін - День сардини

— І ви теж підете?

— Якщо хочеш.

— Якщо хочу! Та я вмру, коли не підете.

— Я б усе одно крутився десь поблизу,— сказав він.

— А ви б відлупцювали його на моєму місці?

— Залежно від обставин...

Я зрозумів, що він має на думці, і спробував розібратися у своїх почуттях. Тепер, коли моє бажання здійснилось, я б віддав усе на світі, щоб цього не було. Признаюся щиро: я боявся зустрічі з ним. Мабуть, цієї зустрічі й не варт було шукати, особливо мені. Він же покинув сім’ю і ганебно втік! І за п’ятнадцять років жодного разу не згадав мою стару, не кажучи вже про мене. Отож був такий самий сучий син, про яких пишуть у недільних газетах. І все ж він був часткою мене, і мені хотілося дізнатись, що воно за частка.

— Тільки не нароби дурниць,— порадив Гаррі.

— А як ви вгадали?

— Це не так важко,— сказав він, поплескавши мене по коліну.— У тебе все на обличчі написано, друже. Тримай себе в руках і добре пильнуйся, щоб потім не довелось шкодувати.

Я завжди рубаю з плеча, коли мене жде якась неприємність. Так само було й тепер. Як тільки диригент розкланявся і музиканти підвелись, я вискочив у прохід і став пробиватись до естради. Гаррі смикнув мене за рукав.

— Ходім краще з того боку.

І ми обійшли естраду навколо. Моя стара була біля її протилежного кінця, де стояв мій предок. Очі сухі, але хусточка — наготові.

— Він?

Вона кивнула, не зводячи з нього очей, а він тим часом почав спускатися з естради.

— Боже, як постарів! — прошепотіла вона.

Я нічого не сказав, але подумав, що зараз він постаріє ще дужче. Гаррі лагідно взяв стару за руку, наміряючись повести геть.

— Пусти!

— Перепрошую,— сказав він і одійшов убік.

— Не сердься, Гаррі. Я, здається, не зможу витримати до кінця.

— Це твоє діло,— мовив він.

— Я не хочу скандалу,— сказала стара.— І не зможу глянути йому в очі, хоча й винен в усьому він!

— Як хочеш, мамо, а я збираюсь поговорити з ним.

— Не лізь куди не треба!

— Я повинен побачитися з ним, мамо. Хоч раз.

— А про мене ти не думаєш?

— Але ж це його батько, Пег,— зауважив Гаррі.

— Тоді йди і спитай, як його звуть. А не признається — повертай назад.

Я рушив, але знову спинився.

— А як його звуть?

— Звісно, що так само, як і тебе.

Я не одразу второпав. Потім набрав повні груди повітря й рішуче попростував до свого гаданого батька. Ще здаля прикинув, що він важчий за мене фунтів на тридцять і дюймів на два вищий. Старий був без кашкета, і я помітив, що він лисіє. Розстебнувши тугий комірець, він нахилився прикурити у іншого музиканта.

Я поклав руку йому на плече.

— Ви Артур... Артур Хеггерстон?

— Припустімо, а що?

— Я маю до вас доручення.

— Від кого?

— Скажу, коли твердо знатиму, що це ви.

У нього було неприємне обличчя, і він мені не сподобався. Інші музиканти почали жартувати, що я нібито посланець таємничої незнайомки, яку він приховував од них. Він насупився.

— Ну гаразд, я Артур Хеггерстон. Чого тобі треба?

— Один ваш знайомий хоче з вами поговорити — он там.— І я показав на купку дерев.

— У мене тут нема знайомих.

— Слухай, друже,— розсердився я.— Я тобі послугу роблю. А не хочеш іти, то й не треба. Бувай...

— Гаразд, ходім...

Ми пішли, і тут я почув десь позаду голос Гаррі:

— Гей, Артуре!

Мій старий озирнувся.

— Там якийсь чоловік кличе тебе.

— Де?

— Онде, отой чорнявий. І з ним жінка.

Я обернувся й похитав головою. Тепер я зважився остаточно — саме в ту мить, коли він сказав «жінка». Ми дійшли до дерев, тоді він оглядівся довкола й запитав:

— А де ж той, що хотів бачити мене?

— Ось він, перед вами,— сказав я.

Позирнувши вбік, я побачив, що Квартирант мчить до нас на четвертій швидкості. Часу було обмаль. Я розмахнувся і вдарив мого старого під дих. Він мукнув, але не скорчився, і я зрозумів, що схибив. Кулак у мене болів, бо в нього під мундиром була неначе дублена шкіра,— отож треба було швидше вдарити ще раз і вцілити в точку. Тепер мій кулак наразився на його лікоть.

— Ти що, сказився? — заволав він.

Я похитав головою. Права рука в мене зовсім заніміла, і я наставив ліву прямо йому в ніс. Мене охопила жорстока лють. Я молотив його куди попало і чи то плакав, чи то кричав, не пам’ятаю. А він задкував, не чинячи опору. Спершу одкидав мене, мов боксерську грушу, а потім зацідив мені в підборіддя. Я бачив, як він розмахнувся, і був радий — адже він стільки років завдавав мені болю.

Я був фунтів на тридцять легший і дюймів на два нижчий. Та це мені не допомогло. Отямився я вже на землі — лежав горілиць і крізь химерне мереживо листя бачив над собрю ясно-блакитне небо, яке сьогодні здавалося чомусь таким дивовижно красивим. Мій старий здивовано розглядав мене — тепер він був ще бридкіший.