Сід Чаплін - День сардини

— Тут немає більше трави. Ходімо трохи далі.

І ми пішли аж до далеких дерев. Ще по дорозі він почав говорити. Я, може, й не став би слухати, але йому, бідоласі, теж було не з медом... Коли раз у житті пощастить побути в товаристві рідного батька, то вже намагаєшся використати цю нагоду до останньої краплини.

Моя стара була навдивовижу спокійна. Навіть не спитала, про що ми з ним розмовляли. Мене це радувало, бо я ж не вмію, як вона, запам’ятовувати все до останнього слова і прикрашати свою розповідь всілякими там «а він їй», «а вона йому». Та й розмова у нас була не така, щоб переводити її на дрібниці. Хай вона сама собі здогадується. А я тим часом наминав свою порцію ананасів з вершками та хліб з маслом, запиваючи його чаєм. Потім довго сидів мовчки і ждав.

— Ну, які в тебе плани на вечір? — спитала вона.

— Мене запросили в гості.

— Куди?

— Яка різниця? Адже я все одно не можу йти без тебе.

— Побачимо. Спершу скажи куди.

— До храму божого.

— Не може бутиі Хто? Коли?

— Вчора ввечері я познайомився з пастором, і він мене запросив.

— І ти справді хочеш піти?

— Хотів, але ж ти сказала, що без тебе не можна.

— Ти ж добре знаєш, що до церкви я тебе пущу.

Тоді я сказав, що, коли вона не заперечує, я таки піду, але не подумайте, що на цьому скінчилось,— вона, звичайно, захотіла знати, де і як я познайомився з пастором і що він за один. А, то в нього ще й дочка... і так далі, й таке інше. Нарешті вона все вивідала, і я міг іти.

— Помолись там за мене,— сказав Квартирант.

А моя стара тільки подивилася на мене, і я одразу збагнув, що в неї на думці. Отож мусив проказати молитву, хоч вона й складалась лише з двох слів: «Допоможи мамі». Я до цього ніколи не замислювався над релігією, мене тільки іноді цікавило, звідки все на світі взялося; та коли весь час про це думати, можна з глузду зсунутись. Якщо навіть ти дійдеш висновку, шо все створив бог, і будеш молитися — яка з того користь? Почуєш свій голос, ото й тільки. Однобічний зв’язок. Ніхто тобі не відповість, Іноді я навіть дивуюсь, як усе це хитро придумано. А часом мені здається, що я схожий на того дурня, який хоче піймати Нью-Йорк або Сідней на свій зачуханий детекторний приймачик. Це ж бо куди важче, ніж самому зібрати приймач із всілякого мотлоху, без запчастин.

Можливо, це те саме, що настроїтись одразу на мільярд радіостанцій і все одно розрізняти кожен голос окремо. І уявіть собі, що я пробував це робити, я, котрий і свою стару не завжди міг як слід зрозуміти, або, може, то був не я, а хтось інший, що говорить тією ж мовою і мислить тими ж думками. І що тут дивного, адже коли взяти іншого, то він, напевне, й сам себе не розуміє. Йому здається, що він розуміє, та це все одно нічого не міняє.

Скажу по щирості: від цього висновку мене аж дрож бере.

По дорозі я зустрів Носача і ніяк не міг відкараскатись од нього. Я заявив йому, що йду до церкви.

— І я з тобою.

— Куди тобі! Якби в тебе було хоч трохи розуму, то пішов би до Терезиної церкви.

— Я нічого не роблю з вигодою, йду куди заманеться, і край.

Сперечатися з ним було марно. Ми зайшли до місії. На дверях стояв якийсь згорблений тип — він потиснув нам руки і дав молитовники. Ми сіли на фарбовані лави разом з парафіянами, яких було рівно двадцять дев’ять, беручи до рахунку і нас двох.

Дороті, яка грала на органі, привітно всміхнулася до мене.

— Гарненька цяця! — голосно мовив Носач.

Всі попереду озирнулись. Більшість посміхалися і кивали. Вони вже звикли до вибриків таких шмаркачів, як я й Носач. Крім нас, там було ще кілька неофітів.

З самого початку служби дали третю швидкість, не те що в нашій недільній школі. Вийшов пастор, назвав псалом, протарабанив перший куплет, не дивлячись у книжечку, і всі помчали вперед. Ці парафіяни були й справді гвинтиками однієї машини, і я не збрешу, коли скажу, що ми поїхали,— і було навіть лячно, бо тією машиною ніхто не керував, та й мчали ми невідомо куди. Тут не знудишся: пастор помолився, прочитав абзац із біблії, ревнув хор, наче ракети, злетіли вгору вигуки «хвала господу», і він почав свою проповідь.

Послухавши хвилин п’ять, старий бродяга Носач прошепотів:

— Тікаймо з цієї божевільні, бо ще мить, і я сам збожеволію.

— Та він же тільки говорить, і більше нічого,— сказав я, хоч і сам боявся. Мені приємно було бачити, як Носача кидає в піт.

— Він дивиться на нас,— нервувався Носач.— Весь час дивиться, коли підводить очі. Приворожує, гад!