Сід Чаплін - День сардини

Я дзвонив їй, і інколи, під час канікул, до телефону підходила дівчинка.

— Хто це? — питала вона, і я завмирав, бо, хоч голос у неї був ще зовсім дитячий, він чимось нагадував голос Дороті.— Хто це?

Я виходив з телефонної будки пригнічений і весь тремтів. Хоч я не почував вини за собою або за Стеллою, проте боявся, що про наші стосунки дізнаються. Від самої думки про це серце стискало мов залізними лещатами.

І водночас я ревнував мою стару до Гаррі, так ревнував, що якось уночі, почувши якийсь шерех унизу, геть знавіснів і, скочивши з ліжка, вихором влетів до нього в кімнату. І знаєте, що цей блазень робив? Стояв під стіною на голові! Я чекав найгіршого, а побачив ось що: він стояв у пітьмі догори ногами, бив п'ятами об стіну і посміхався. Чортяка, знав у чім річ! Я зрозумів це з його посмішку.

— Хочу кров розігнати,— пояснив він, не змінюючи пози.

Я кисло посміхнувся, поліз нагору, мов придушений тарган, і знову ліг. Я розумів, що могло бути й гірше, і ладен був убити себе за свою дурість. Коли я зніяковів, побачивши, як він робить вправи йогів, то що було б, коли б я застав його в ліжку з моєю старою? А потім я чув, як вона скрадається східцями наниз, і напинав на голову ковдру, бо чим же я міг іще зарадити? І все-таки це мене дратувало. А я ж сам був не кращий. Навіть гірший.

Може, тому що хотів почувати себе праведником перед моєю старою і налагодити стосунки з Дороті, я цілих три тижні не був у Стелли, хоч раніше ми бачились щотижня. Не скажу, що це було легко. Курити й то легше кинути. Та чим дужче мене тягло до неї, тим настирливіше я волів покласти всьому край. Це й призвело до нашої першої й останньої сварки. Одного вечора після роботи, напившись чаю та піднявшись нагору переодягтись, я, сам не знаючи чого, визирнув у вікно. І аж підскочив, побачивши на вулиці її автомобіль. Стелла з’явилась мов живий докір. Добре, що моя стара ще не повернулась. Я злетів униз і побіг до машини. Скло було опущене. Стелла курила сигарету, зовсім по-жіночому, швидкими маленькими затяжками.

— Сідай,— мовила вона.

Губи її були міцно стиснуті. Машина рушила, перш ніж я зачинив дверцята.

Ми проїхали Шеллі-стріт, і біля мосту мене ніби щось підштовхнуло. Я обернувся. Так, то був Носач, він стояв на розі, вирячивши очі. І уявіть собі, я одразу почав придумувати, що б йому збрехати, та потім вирішив, що Носач уміє берегти таємниці. Тепер навіть не віриться, що це могло тривожити мене, адже в той час у мене були набагато важливіші турботи. Машина з шаленою швидкістю промчала мостом, і, хоч Стелла пильнувала правил і ні разу не вискочила на червоне світло, вона весь час когось випереджала, ризикуючи зіткнутися з одним із отих велетенських дизельних ваговозів. Вилетівши з міста, вона звернула на путівець і рвучко загальмувала біля річки.

— Ну ось,— обізвалась вона врешті.— А тепер дай мені сигарету.— Це прозвучало як наказ. Ми закурили.— Зрозумій, Артуре, ти цілком вільний. Я не збираюся тебе зв’язувати. Але ти повинен бути мужчиною й одверто сказати, що хочеш розірвати зі мною.

Я втупився у свою сигарету.

— Ти з неї нічого не витягнеш,— ледве стримуючи себе, сказала Стелла.— Зрештою, у тебе було три тижні, щоб придумати якийсь привід,— то кажи ж, у чому річ... Ти закохався? — Вона мало не похлинулася на цьому слові. Я кивнув.— Чому ж ти не сказав мені?

— Не вистачило мужності,— признався я.

І тоді вона дала мені чосу. Сказала, що лише негідник може так ставитись до жінки, що вона мене не тримає й ніколи не збиралась тримати, але завжди сподівалась, що я поводитимусь з нею як з людиною, а не як із своєю невільницею. Вона не плакала, і від того мені було ще гірше. А потім вона змовкла і була біла як стіна.

— Все це так,— погодився я.— Але в мене є дівчина — і в цьому все лихо.

— Тоді ти мусив мені сказати. Я не стала б тебе затримувати. Ти просто боягуз.

— Не в тім річ,— мовив я.

І раптом зрозумів, чому не сказав їй,— зрозумів справжню причину. Не буду виправдовуватись. Я вчинив ганебно, як боягуз. Але тепер, дивлячись на неї, я зрозумів чому: мені хотілось неможливого. Я знав, що цього не буває і все ж таки жадав, щоб воно здійснилось.

— А в чім же, в чім? — допитувалась вона.

І я заплакав.

— Не хочу, щоб ти сама жила в тому будинку, не хочу розлучатися з тобою, Стелло. Ну чом ти не ровесниця мені!

— Господні — видихнула вона, і обличчя її зморщилось.

Я пригорнув її і як міг намагався втішити єдиним способом, який знав. Потім ми залишили машину і пішли берегом. Був теплий осінній вечір. Ми спинилися біля піщаного кар’єру. Якби хто-небудь був поблизу й побачив нас, то подумав би, що ми божевільні. Але ж ми обоє вважали, що бачимося востаннє. Тепер, коли злість минула, Стелла була щедра й піддатлива, але до чого дивно іноді снуються думки: я невідступно думав про те, що більше вже не побачу її... Нарешті вона сказала: