Сід Чаплін - День сардини

— Дайте мені час,— сказав я.

— Ви хочете обдумати все те, що чули сьогодні?

— Ваш батько не єдиний, кого я слухаю,— мене все цікавить.

— Не тільки вас...

— Слухати — це все одно, що збирати квіти.

— То ви збираєте лише ті, що вам подобаються?

— Як коли. Іноді такого назбираєш, що й сам не радий. Наприклад, деякі речі, що ваш стар... про які він каже. Про самотність, про те, що всі ми одинаки. Це я збираю, і не тому, що воно подобається мені, а тому, що заважає.

— Який ви чудний,— сказала вона.

— Скільки вам років? — спитав я.— Адже ви лише на кілька місяців старша або молодша за мене. Для вас усе ясно. А для мене — ні.

— Я теж думала про це. Багато думала.

— Ще б пак,— мовив я.— Та я не про себе. Ось, скажімо, людина слухає. Це все одно, що в’язати, навіть ще повільніше. Ваш батько казав, що воздається лише тому, хто дає...

І я розповів їй про Джорджа Флека та його небожа і про те, як він став мертвим.

— Тому ви й прийшли сьогодні? — трохи насмішкувато спитала вона.

Мені хотілося обійняти її і пояснити:

— Ні, я прийшов лише тому, що тут є одна квітка, яку я хотів би зірвати.

Та я тільки взяв її за руку. Вона прихилилась до дверей і глянула на мене з ледь помітною підбадьорливою усмішкою. Я потис їй руку і хотів піднести її до обличчя, сподіваючись, що вона обійме мене за шию, та не наважився. Вона була на сто років старша за мене, і я не смів навіть поворухнутись, а вона визивно сміялась. Я відчув, що вона може одурманити мене, і сказав:

— Мені пора.

Дороті відняла руку. Навіть дивно, як я посмів тоді взяти її за руку,— адже вона здавалась мені такою святою й недоторканною. Може, глянувши на неї трохи уважніше, я б помітив, що вона розчарована. Біля першого вуличного ліхтаря я зупинився і з серцем торохнув по стовпу кулаком. Коли оглянувся, двері за нею вже зачинились.

Весь кінець літа і майже всю осінь я байдикував, ходив до місії і ставав дедалі глухішим до повчань пастора, але не до голосу Дороті; адже саме її голос привів мене туди, і навіть тепер, коли я чую подібні нотки в голосі іншої дівчини, я завмираю. Ми з нею часто гуляли, проте завжди додержували певної відстані, якщо не вважати випадкових дотиків. Я ледве тримався. А в цієї дівчини було на диво залізне терпіння, хоч нагороди за це вона так і не дістала. На який біс такі прогулянки, коли не можна піти ні в кіно, ні на танці, ні на вечірку! Та це тяглося ще довгенько.

Іноді я сам не збагну, що зі мною подіялось. Я любив її. І не був тюхтієм. Але вона чомусь сковувала мене. А може, то й не вона, а її голос, який нагадував мені про церкву, псалми та каяття. Чи, може, річ у тому, що я поважав невинність і не хотів губити її. До того ж мене весь час стримувала думка про Стеллу.

З нею все було по-старому. Я нікому про неї не казав. Там був свій, тихий і лагідний світ, завжди відкритий для мене. Коли я думаю про Креба й Мілдред, то бачу, як мені пощастило: приходиш — тебе радісно зустрічають, а йдеш — ніхто від тебе нічого не вимагає. Важко повірити, чи не так? Але все це справді було, і тепер, коли я подорослішав та набрався розуму, я дійшов висновку, що Стелла, мабуть, була найчистіша й найцнотливіша. Іноді, закрутившись, я місяцями не бачився з нею. Іноді навмисне уникав зустрічей, — через Дороті,— та врешті знову йшов до неї, бо мені там було хороше, як удома. Вона відчиняла мені двері й завжди зустрічала мене радісною усмішкою, ніколи не нарікала, що я її забув. Я сідав на канапу поблизу каміна, а вона весело, мов дитина, щебетала про щось, хоч би й про книжку, яку щойно прочитала,— вона дуже любила читати... Іноді я почував себе винним, та вона миттю давала мені відчути, що я нічим не зв’язаний і коли я тут, то їй більше нічого не потрібно. Знаєте, я почував себе героєм з її улюбленої книжки, коли вона сиділа поруч, сміючись та щебечучи, маленька, пухка, мов пампушечка, з гарними ніжками й лагідними очима. Раз по раз вона уривала свої теревені й цілувала мене. А іноді стримувала себе й казала: «Піду приготую попоїсти. Чого тобі хочеться?» І бігла на кухню, наспівуючи, хапала то одне, то інше, жартівливо лаючи мене. Мені часто здавалося, що ми — як Адам і Єва, адже все було легко і просто, особливо для мене. А як то було їй, коли вона думала про чоловіка, який десь там плавав старшим помічником на торговельному судні... Він був добродушний і безтурботний здоровань, і йому байдуже було, як їй тут тоскно, коли він у рейсі. У неї була дочка в інтернаті. В кімнатах скрізь висіли її фотографії. Про чоловіка Стелла заговорила при мені лише раз — просто сказала, хто він, а про дочку часто розповідала, як вона добре вчиться, яка серйозна, хоче неодмінно стати лікарем. «Не те що я»,— сміялася вона.