Сід Чаплін - День сардини

— Грішників шукає,— пояснив я.— Що ти тепер заспіваєш відносно ножа? Тут він тобі не допоможе, га, Носач?

Пастор говорив так само гарно, як співала його дочка. Він промовляв слова з душею, співучим голосом. Іноді знижував голос до шепоту й гудів, наче вітер у дротах, а потім знову гримів на всі заставки.

Вступ. Людина жила в раю, який був для неї домом; вона не знала ні смерті, ні хвороб, ні ненависті, ні зла, ні гріха. Жила собі безтурботно й могла спілкуватися з богом коли тільки захоче. Такого спокою ніхто не знав навіть біля материнського лона, такої благодаті ніхто не відав навіть у найщасливіші хвилини свого життя, такої краси ніхто не бачив і не побачить і буде вічно прагнути її до самої смерті. Та ось туди пробрався диявол і все загубив. Людину було вигнано з раю, приречено на горе й страждання, відтоді вона мала працювати в поті чола й помирати. Вона стала відірваною од бога, і це найжахливіше, бо вона стала самотньою. Замість вічності її чекала одноманітна низка похмурих днів. І людина рушила в путь по безплідних рівнинах часу, не знаючи милосердя, і тому Каїн убив Авеля; не було жалю й співчуття, а лише пролита кров; і було прокляття потопу і зруйнування Содома й Гоморри. Хоч би скільки разів бог являвся людям, вони завжди зраджували його; і, нарешті, бог зійшов на землю. Слово обернулось на плоть і було розіп’яте за гріхи наші — твої і мої.

— Алілуя!

— Хвала господу!

— У цього проповідника не очі, а свердла,— сказав Носач.

Казання. Брати мої, не думайте, що наша мета — повернення в рай. Хто посміє заперечити розп’яття? Хто посміє одвернутися від закривавленого чола, від пробитих цвяхами рук і ніг, від сплюндрованого тіла?

І все ж мільйони — так, мільйони — заплющили очі й віддали перевагу дияволу. Ви спитаєте: як можемо ми віддати перевагу дияволу, коли ми не віримо в нього? А річ у тім, брати й сестри, що диявол лукавий і підступний; він став невидимим і невидимо всюди присутній. Та людям здається, ніби його нема, і вони вважають, що гріх — це природний стан і що в ньому немає нічого поганого. Цей стан не має ніякого відношення ні до бога, ні до диявола, ні до спокуси, ні до вічного прокляття. Він стосується лише бажань і почуттів. Але бажанням потрібне здійснення, а почуттям — задоволення. І диявол коверзує всім цим як хоче. Брати й сестри, диявол тріумфує, ніколи ще не було йому так легко! Молодь у наш час віддана йому на ласку. Але ж у нього нема й не може бути милосердя! Молодь живе, не визнаючи доброчинності, вона пойнята гординею, зневажлива до закону божого. Вона погрузла в паскудстві. У неї немає надії!

Носач уже геть упрів.

— Він весь час дивиться на нас... Чого йому треба?

— Замовч!

Але я й сам спітнів. Цей пастор був мастак у своєму ділі. Тільки не подумайте, що це на мене вплинуло. Просто я розгубився.

Напучення. Схилімо ж голови і заплющмо очі. Вознесімо наші душі до неба й помолімося богу, і хай він настановить на розум тих, хто не в лоні нашої церкви, аби вони теж упали ниць перед престолом милосердного...

— Ну, ти йдеш, Артуре?

— А тепер проспіваймо молитву, тільки тихо-тихо, щоб я міг почути бога...

Раптом здійнявся шум. Підвівши голову, я побачив, як Носач щодуху тікає геть.

— Юначе, не можна втекти від бога.

— Зостанься, і ти віднайдеш мир.

Та його вже і сліду не було.

— Хай здійсниться воля божа,— сказав містер Джонсон у кінці служби. Він дивився на мене згори вниз — голий череп, запалі щоки і лагідні карі очі.— Я певен, шо сьогодні бог наставить декого на розум.

Я почував себе манекеном. Одяг висів на мені, наче білизна на мотузці, а з нього стікали галони поту, по гінеї за краплю. Я втратив фунтів тридцять ваги і Зовсім отетерів. Сам не знаю чому. У голові в мене запаморочилось у ту саму хвилину, колй Носач утік.

— Але ж Артур лишився,— зауважила Дороті.

— Так, лишився,— сказав містер Джонсон.— Ну як, Артуре?

— Це не по-чесному.

Він посміхнувся.

— Бог виправдовує будь-які засоби.

— Можливо. Але я краще посидів би та подумав. Без молитов, псалмів і просторікувань. Отак собі спокійно подумав би.

— Сидіти й думати вічно? — здивувався містер Джонсон.— Та ти, я бачу, міцний горішок. А чи не зіграти нам краще в шашки?

Їй-право, отак і сказав. Мене вразило, як він швидко перестроївся.

А потім Дороті знову проводжала мене до дверей і не відпускала цілих десять хвилин.

— У що ви вірите? — спитала вона.

Очі в неї були, як у батька, і я подумав, що колись це обличчя так само висохне, постаріє і зморщиться... Та ні, не може цього бути.