Сід Чаплін - День сардини

— Він ледве справлявся, і мені часто доводилось кидати уроки та допомагати йому — адже там завжди спішна робота. Я звик до неї, але не до мерців — люблю поговорити з тим, кого обслуговую. Сміх, та й годі, але я все ж таки потрапив до похоронного бюро.

В армію мене взяли ще хлопчиськом. Служив спершу в Індії, потім опинився в Єгипті, нидів там, аж поки почалась війна, а закінчив службу в Італії. Отам важко було — спека, пилюга...

За три-чотири роки я бачив більше мерців, аніж мій старий за піввіку в своєму бюро.

— А потім ви все-таки знайшли роботу?

— На це пішло цілих двадцять років, та й то, якби не нога...

— Виходить, це ваша перша робота, коли не вважати служби в армії? — спитав Коротун.

— Атож. Школу я скінчив у шістнадцять років, потім півроку місця шукав. В останній раз намагався влаштуватись клерком при комітеті громадської допомоги. Мій дядько був членом комітету, та ще старий Келлі замовив словечко. Другий мій дядько був каноником, але він рекомендації мені не дав — не хочу, сказав ввергати свого небожа в безодню гріха. Я вже був домовився про все в комітеті, і мені сказали, що місце моє.

— Ну й що?

— У когось іншого знайшлися знайомства в парламенті.

— Зате в армії, певне, житуха була — й помирати не треба! — сказав Коротун.

— Іноді гірко доводилось, а іноді дещо перепадало. І тоді, можете бути певні, Джек Мінто не ловив гав.

— Це ви про дівчат?

— Їх не злічити, навіть коли б довелося лічити до самої смерті.

— І ви з усіма крутили любов?

— Якщо встигав.

— А як ви робили це, сержанте? Як вам удавалось? — спитав Коротун.

— Ти ще малий, тобі рано знати.

— Та розкажіть!

— Ну гаразд... Хай буде по-твоєму... Нічого особливого в цьому не було. Адже під час війни цих іноземок просто якась трясця трясла...

— Далі, сержанте!

— От хоча б італійки. Вони голодували. Такі були голодні, що не могли й пручатися. Я бачив, як у містах вздовж берега По мали успіх такі мерзенні пики, що на них у Гонконзі, Карачі або в Каїрі жодна пристойна дівчина й плюнути не схотіла б. Та найкраще було в Римі.

— А що було в Римі, сержанте?

— Там я почував себе як удома,— сказав старий і замислився.

— Розкажіть!

— Її звали Лючія.— Сержант показав жестом, яка вона була і тихо свиснув.— Шкіра біла, наче слонова кістка, а коси — чорніші за вороняче крило.

Тут і ми свиснули.

— Тільки не думайте, мені з нею нелегко довелося. Зате жіночка була — чудо. Вона жила сама, варила мені їсти, купувала вино, а проте...

— Що?..— Коротун аж ліг на прилавок.

— Тільки, бувало, поп’ємо кави, вона ніби панцир на себе зодягає... Торкнешся її, а вона мов кам’яна... Зазнав я лиха з тією дівчиною. А все ж любив її до нестями... А ось і Носач.

— Дайте десяток куцих,— сказав той.

— Привіт, Носач. Ось послухай, що розповідає сержант,— сказав я.

— Про те, як він підкорив Рим,— докинув Коротун.

— Послухаєм іншим разом, а тепер ходімо.

— Зажди хвилинку, Носач.

— Замовч, діло не терпить.

Такий уже був цей Носач. Для нього діло завжди було на першому місці.

Коротун пішов скликати хлопців, а Носач подався до дверей, кинувши на ходу.

— Ходім, Артуре.

Щоб підкреслити свою незалежність, я затримався.

— І у вас вийшло, сержанте?

Той підморгнув.

— Іншим разом розповім усе як на духу.

— А вийшло?

Він кивнув.

— Як?

Він глибокодумно глянув на мене і тільки й сказав:

— Ноги...

Носач чекав на мене внизу.

— Горить, чи що? — запитав я.

— Гірше.

І замовк. Коли всі зібралися, ми рушили в невідомому напрямку згідно з наказом у пакеті. Згадую про це і знову й знову пишаюся Носачем. Інший виклав би все одразу. А він хотів, щоб ми на власні очі побачили, і скоро дізнаєтесь чому. В нього були-таки задатки генерала, і він напевне став би ним у минулі часи, коли ще генералам не потрібна була освіта.

Ватага Келлі добре попрацювала. Все було потрощене й перебите — патефон, і пластинки, й наші ящики для сидіння, й Носачів стілець. Навіть двері зірвали з завісів та порубали столи. Чиста робота, нічого не скажеш.

— Один із ватаги Келлі похвалився своєму двоюрідному братові, а той одному моєму приятелеві, з яким ми працюємо,— пояснив Носач.— Та не в тім річ. Хочете помститися?

Всі були за.

— Тоді давайте спершу приберемо тут.

— Навіщо? — спитав якийсь нетерплячий.— Тут же нічого не лишилося.

— Це наш штаб чи ні?

— Щоб його знову розгромили? — озвався Бевзь.

— Вони сюди більше не поткнуться, ми відіб’ємо в них охоту.