Сід Чаплін - День сардини

І ось двоє портовиків зайшли до вбиральні. Коли ми взялися до них, у двері зазирнув третій, та він, очевидно, поважав правила чесної бійки і тому кинув своїх дружків напризволяще. Коли ті двоє зайшли, я стояв за дверима, а Коротун зачинився в кабіні. Я підставив другому ногу, перший обернувся, і тут Коротун буцнув його головою в живіт, а треба сказати, що в цьому Коротунові добрих сто фунтів ваги. Отож один був готовий — він довго хапав ротом повітря, так що, мабуть, чути було за цілу милю. Зате з другим нам таки довелося поморочитись. Він не розгубився і впав на руки, що врятувало його від удару об кам’яну підлогу; тоді підскочив, мов кіт, люто пирхаючи, і в руці у нього блиснув велосипедний ланцюг, яким він почав несамовито вимахувати навколо себе. І треба було бачити, як він розтинав тим ланцюгом повітря, а ми з Коротуном витанцьовували якийсь чудернацький, ще нікому не відомий танок, аби тільки нас не понесли санітари.

Все обійшлося без крові, але той тип усе ж таки рубанув Коротуна по плечу. А він у нас чепурун і дуже не полюбляє, коли йому рвуть одежу. Тоді Коротун, мов бугай, знову кинувся головою вперед — я ще ніколи не бачив такої спритності. Раз-два, і вже здавив того типа ручиськами-лещатами, а той, задихаючись, гепав його кулаком по спині. Я вибрав зручний момент і садонув його під ребра. Потім відібрав ланцюг, а Коротун зацідив йому з усього розмаху в пику. Той схопився за око.

Потім ми дременули сходами вниз. Там було весело — хлопці ревно молотили один одного, а дехто вже лежав на підлозі. Десь між другим і третім поверхом нам попався один із хлопців Келлі, а може, то був і сторонній. Та я вхопив його за краватку і запитав, куди це він зібрався.

— А тобі що?

Моргнувши Коротунові, щоб той підчепив його, я сказав: «А ось що»,— пустив краватку, і він загримів сходами вниз. Ряди наших супротивників дуже поріділи — декілька відразу втекло, як тільки побачили нас з Коротуном. Інші лежали на підлозі, й наші вже посідали на них верхи. На ногах залишався один Келлі.

Він вихопив ножа.

Спочатку нам здалося, що в руці у нього щось чорне: Та ось блиснуло лезо, і тут я, скажу вам щиро, аж завмер. І всі завмерли, бо він наставив ножа прямо Носачеві в живіт та й каже:

— Одпустіть моїх хлопців, а то я випущу йому тельбухи.

— А, то ти ножем! — незворушно мовив Носач, хоч усього його аж тіпало.

— Замовч, ти!

І вони пішли. Організовано відступили. А коли вже були на вулиці, Келлі спокійнісінько проколов Носачеві сорочку й надрізав її. І теж пішов. Може, вам здасться все це вигадкою: адже він один тримав нас шістьох, правда, з ножем. Але спробуйте кинутися з голими руками проти ножа, тоді побачите. Коли виймають ніж, відразу стаєш сумирний.

Вони перейшли вулицю і сіли в трамвай. Вагон тут же рушив, і ми не змогли б їх наздогнати, якби й хотіли. Та з мене було досить, і закладаюсь на тисячу проти одного, що й іншим теж. Тому, коли хтось згадав про отих двох у вбиральні, лише Коротун запропонував всипати їм за ножа. Та його ніхто не підтримав, і він замовк.

Час було тікати, адже завжди знайдуться охочі покликати поліцію. До того ж сходами спускався розпорядник, і, хоч ми й не боялися його, розмовляти з ним ніхто не хотів. Ми пішли на базарний майдан і почистились у підземній вбиральні. А потім зайшли до сусіднього кафе випити кави та обговорити подію. Всі вже забули про ніж і з задоволенням згадували бгаку. Козирилися, вихвалялись, хто як відзначився.

Лише Носач сидів похнюплений.

— Я з нього душу витрясу,— тільки й сказав він.

Зроду не бачив такого гордія. Іншим разом я, може, став би відраджувати його, та тепер мені було не до того. Ввечері треба було витримати ще один бій.

Вдома я застав справжню сімейну ідилію. Не те щоб вони щось там робили. Навіть не підскочили, як солдати перед офіцером. Моя стара сиділа по один бік стола, Гаррі — по другий, радіо тихо грало, і я відчув, що в них була щира розмова. Це мене дійняло до живого.

— З’явився,— сказала моя стара, відразу змінивши тон. Я давно помітив, як спритно роблять це жінки.

— Привіт,— мовив я, сідаючи на своє місце за столом.

— Його величність чекають, що їм подадуть їсти!

— Ет, мамо, давай хоч повечеряємо без сварки!

— Пошукай свою вечерю під тарілкою.

— Я, мабуть, піду,— озвався Гаррі.

— Посидь, зараз буде весело,— сказала моя стара.

— Сидіть,— докинув я.— Посміємось, якщо буде з чого.

Та я вже догадався, що побачу під тарілкою.