Сід Чаплін - День сардини

— Ні, даруй, Пег,— сказав він.— Я не хочу в це втручатися.

— То вже щось одне: або втручайтеся, або ні,— підкусив я.

— Ти про що це?..— спитала моя стара,

— Сама знаєш, про що ви тут домовлялись, коли я зайшов!

— Годі!

— Годі — то й годі, тільки не дури мені голови.

— Ти що, матері своєї не знаєш? — звернувся до мене Гаррі.— Вона живе своїм розумом, і, коли їй захотілося порадитись щодо тебе, це її право.

— І можу сказати все тобі у вічі!—докинула моя стара.

— Ну, я пішов,— мовив Гаррі.

— Шкода, що він не слухатиме твоєї промови,— сказав я так, щоб він почув.

— Замовч, а то я знову шпурну тобі в голову чайника. Нарікаєш на мене, що я весь час кричу, а хіба можна з тобою інакше?

І це таки була правда. Біс його знає, хто смикає мене за язик, коли сперечатися зовсім марно, Особливо із старшими. Я помітив, що їм важко нас переговорити. Звичайно, на їхньому боці досвід, але молоді швидше метикують. І все одно преш на рожен. Це щось на зразок операції без наркозу — тобі стає так боляче, що ти мимоволі намагаєшся завдати болю іншому.

— Та годі вже,— кажу я.— Не розумію, чого це ти раптом завелася.

— Гадаю, у тебе досить тями...

— Спасибі хоч за це.

— Сам знаєш чого — через твою получку.

— А, то ти ніяк не можеш її діждатися?

— Я ж сказала, що даватиму тобі кишенькові гроші, а ти розпечатав конверт.

— А скажи, будь ласка, звідки ти знаєш, що я його розпечатав?

— Подивись під тарілку.— Та я не став дивитися — не хотів робити їй такої приємності.— Подивись, подивись!

— Нічого там дивитись, і без того знаю, що нишпорила в моїй кімнаті.

— Сам винен,— сказала вона.— Я змалку пішла працювати і завжди пишалася, коли приносила додому гроші й оддавала твоїй бабуні. Чуєш, пишаласяі

— Тепер не ті часи, все перемінилося...

— На гірше. Я б на твоєму місці згоріла від соромуі Мати весь час б’ється сама, виростила тебе, а ти он які коники викидаєш.

— Слухай, мамо,— сказав я з наміром почати тверезу розмову.— Ці гроші я заробив. Отож те, що годилось колись для тебе, мені не підходить... Звичайно, я не від того, щоб платити тобі за квартиру і стіл. Але я хочу сам розпоряджатися своїми грішми, сам купувати собі одяг і все таке інше. Годі вже водити мене по крамницях та одягати, як малого.

— Ти віддаватимеш усе.

— Я згоден платити тобі за харчі й квартиру, щоб бути цілком незалежним.

— Ти хочеш тринькати свої гроші на всілякі там мавп’ячі прикраси та водитися з різною потолоччю. Отож і кажу тобі: цього не буде!

Тоді я одшпурнув тарілку, вхопив конверт і вийняв три фунти.

— На, на, та вгамуйся! — Я тицяв їй гроші, а вона хоч би тобі зворухнулась. Тоді я кинув їх на середину стола.— Гаразд, нехай лежать, візьмеш, коли я піду, адже ти завжди так робиш.

— Хай мені краще руки всохнуть.

— Шкода, що ти не така цнотлива щодо дечого іншого...

Обоє ми вже ледве стримувалиеь.

— Ти про що це?

— Та про твого ж дружка.

— Ах ти, щеня...

Цього разу в мене полетів не чайник, а хлібниця. Та я не дрімав. Тоді вона розлючено кинулась на мене. Я пригнувся, а випростуючись, ненароком стукнув її. Вона завмерла. Потім одвернулась і пішла в куток.

— Пробач мені, мамо,— сказав я, підходячи до неї.

Вона мовчала. Не сказала навіть: «Ти мене вдарив!» — і, слово честі, я пишався нею. Адже їй мало бути дуже боляче: я втрапив просто у сонячне сплетіння.

— Я ненавмисне, мамо, ти так наскочила на мене. Я не хотів...

Я впав перед нею на коліна, і вона взяла мою голову й пригорнула до себе. Я довго хлипав, мов дитина.

— Пробач, мамо. Візьми ті кляті гроші, бери все, що зосталось. Я винен...— Але десь глибоко блиснула думка: даремно я так легко піддався. Та мені одразу ж стало соромно.

— Ні, синку. Не потрібні мені твої гроші. Бог свідок, що не потрібні. Я просто хотіла по-доброму поговорити і ось не стримала себе. Залиш собі гроші, але стався до мене по-людському.

— Клянусь тобі...

Ми довго ще так сиділи. Потім вона спитала:

— А що ти маєш проти нього?

— Не знаю. Начебто й нічого. Але якби ж то він був тільки квартирантом...

— Я вже п’ятнадцять років самотня.

— Не можу нічого з собою вдіяти, мамо. У мене все аж перевертається, коли подумаю, що між вами щось є.

— Він хоче одружитись зі мною... а я не можу більше жити в самотині.— Мабуть, вона відчула, як я зіщулився, бо запитала: — А що б ти сказав, коли б я вийшла заміж?

Я не відповів. Трохи перегодом устав і вмився, а вона підсмажила мені рубець у тісті й налила чаю. Я сів до столу. В кухні було приємно й затишно, ми сиділи там лише вдвох, до того ж суперечка закінчилася моєю перемогою. Але ніколи ще я не відчував себе таким нещасним. Уже в ліжку я пригадував усі бійки, що їх мені довелося витримати, і сказав сам собі: ні, друже, не годиться зазнавати самих тільки поразок, хоч іноді й поразка ліпша за перемогу.