Сід Чаплін - День сардини

— Деякі жінки шаліють, коли побачать будь-які штани.

— То, по-твоєму, вона йому платить за те, що ми бачили?

— Ну звісно. Жінки — вони такі...

— Вперше чую.

— Кажу ж тобі, що йому завжди ведеться.

— Ну й нехай. А я б не став з нею лигатись, хоч би мене золотом обсипали.

— Цікаво, як у них почалось,— мовив Носач.— Як дійшло до найголовнішого...

Я міг би сказати йому, але придержав язика.

Але я й сам часто потім думав про те, як у них почалось. Лише такі, як Креб, здатні на це: одчайдушні, що ніколи не розгублюються. Мабуть, приніс, як і ми, брухт на продаж, а вона всміхнулась і запросила його зайти. Ота її усмішка міцно закарбувалась у мене в пам’яті. Або зустрівся з нею на вулиці якось у суботу, коли жіноцтво юрбами никає по крамницях, і вони десь зіткнулися віч-на-віч. А то, може, просто бродив понад тією канавою у спеку і зайшов напитись. Очевидячки, так воно й було, тому що він і мені радив так вчинити. Поки він пив, вона стояла на порозі і всміхалася своєю чудною усмішкою.

Він допив воду, глянув на неї і розлютився: адже ніхто з Керронів не любить, щоб з них сміялися. Тоді він, певно, сказав: «Чого це ви, місіс, посміхаєтесь? Скажіть і мені, я теж посміюсь».

А вона йому: «Я вдова. Ви нагадали мені мого чоловіка, який загинув у японському концтаборі. Вам тепер, певно, стільки ж, скільки було йому, коли пішов воювати,— ви-бо такий самий зелений».

«Дурниці».

Він віддав їй склянку і пішов геть, але зрадів, коли вона його гукнула:

«Гей, стривайте! У мене до вас прохання».

«Що там іще?»

«Зігнувся кронштейн для завіски. Може, полагодите?»

Серце в нього закалатало, і він сказав: «Н-не знаю...» А вона: «Гаразд, мій хлопчику, іди собі. Ніхто не збирався тебе кривдити». Тоді він зайшов, узяв драбину і вмить усе зробив, хоч руки ніяк йому не корилися, а коли глянув униз, побачив оту її чудернацьку посмішку. І враз зрозумів, що все це лише привід. Коли спускався, драбина, певно, хитнулась, і вона подала йому руку. Руки завжди живуть якимось своїм таємничим життям, жіноча ж рука — то справжнє чудо. Він хапався за повітря, аж поки не відчув її руку. Вона сказала: «Ну?» — і спробувала вивільнити руку, та він не пускав, і тоді вона притисла її собі до стегна. І тільки тоді він пустив її. Вона обняла його за шию, і тут він побачив її пухкенький лікоть. Очі в неї були заплющені, голова одкинута назад, вся її ніжність тепер була в руках...

Усе це я, звичайно, вигадав, уявляючи себе на місці Креба.

Одного лиш я не вигадав: вона щоразу давала йому гроші. І сміючись казала, що їй все одно, з ким бути, і зовсім начхати, прийде він знову чи ні. Та він завжди приходив. Все повторювалося так само, тільки він сказав, що не братиме більше грошей. Але вона наполягала, погрожувала, що наступного разу не пустить його до себе. Він брав гроші й намагався забути їх на столі. Та йому це жодного разу не вдавалось; вона завжди помічала ті хитроші й сама запихала гроші йому в кишеню.

Ті гроші мали для неї велике значення. По-моєму, цим вона хотіла довести собі і йому, що він для неї — ніщо.

Ось чому вона стояла й посміхалась тоді, коли ми з Кребом лежали в канаві. Але я й тепер не знаю, як це почалось. Все це лиш мої вигадки, маячня. Може, так було б, якби на місці Креба опинився я. Навряд чи був який привід або розмова. Просто це сталося, та й годі. А щоб Креб не хизувався, вона дала йому гроші. Уявляю собі, як Креб ішов по схилу і все озирався, а вона так само чудно всміхалась. Тільки коли все це збагнеш, можна зрозуміти, що почував Креб. Він поринав усе глибше і глибше, а вона залишалася вільною завдяки тим грошам.

Це було щось жахливе — я не про те кажу, що він накоїв потім. А про те, як йому було, коли вона давала гроші. Мене це страшенно вразило — адже свого часу я заздрив Кребові, бо в кожного бувають хвилини, коли чогось дуже хочеться і ні про що більше не думаєш, а досягнеш свого, то хочеться ще більшого.

Тепер я пропускаю два тижні і хочу розповісти, як я приніс першу получку. Це на той випадок, якщо хто-небудь подумав, що ми із моєю старою жили, мов кіт із собакою. Зовсім не так. Просто у кожного було своє життя; траплялися, звісно, між нами сварки, але рідко. Цього разу винен був я. Коли почав працювати, моя стара вимагала, щоб я приносив геть усе, і видавала мені на дрібні витрати. Ну, а мені, зрозуміло, це було аж ніяк не до душі.

Я не хочу сказати, що вона була зла,— ні, вона завжди була добра і щедра, проте кишенькові гроші — однаково, що гамівиа сорочка, це факт. Чого іноді вистачало на цілий тиждень, іншого разу було мало й на день, і тоді ми збирали брухт або ж прибіднялись і жебрачили. Правий я був чи ні, але мені здавалося, що буде по совісті, якщо я платитиму їй за харчі, а одежу купуватиму собі сам. Я міг на цьому прогадати, а міг і виграти. Скажімо, мені обридли оті суботні поїздки до центру, коли потрібно було купити черевики, шкарпетки, плащ або костюм; до того ж ми завжди лаялись, перш ніж щось вибрати.