Сід Чаплін - День сардини

Пружинний матрац, як видно, мав бути за довічну прикрасу цієї кімнати, і ми його залишили. До того ж він був надто важкий. Жоден полісмен не трапився нам по дорозі, коли ми тягли ліжко, а біля річки ми легко зсунули свій вантаж з крутого берега. Щоб не псувати собі настрою сумними спогадами, ми обминули ті будиночки, в одному з яких ховався колись Керрезерс-Сміт. Іти задвірками було важче, і ми поскладали спинки на перекладини й потягли волоком по землі. І все одно засапались, доки дійшли до мети. Старий Чарлі мешкав у ветхому будиночку з перекошеним комином і продірявленою в багатьох місцях черепицею. Зате в ньому було багато вікон. Двір, де зберігався утиль, був обнесений високим парканом з колючим дротом угорі.

Я штовхнув плечем хвіртку, і вона розчинилась. У дворі нас зустріла здоровенна вівчарка, яка люто гризла ланцюг і бризкала піною. Ми кинули брухт і позадкували.

Якусь хвилю ми мовчки дивилися на собаку, тоді Носач сказав:

— Піду принесу спинки. Не бійся, він у мене швидко вгамується.

— Це не він, а вона,— заперечив я.— І крім того, якщо ми розтрощимо їй голову, то в нас нічого не куплять.

Після того, як ми розібрали ліжко, я тільки й шукав нагоди розквитатися з ним, і навіть дивно, яким невідступним може виявитись бажання помсти. Я таки мав рацію щодо статі собаки, і ця невеличка перемога навіть піднесла мене у власних очах. Ми постояли ще трохи, та ось собака ще дужче загарчав і так рвонув ланцюг, що аж дім заходив ходором. Відчинилися двері, і до нас вийшла ота Мілдред у махровому халаті, довге чорне волосся розсипалося по плечах. Зупинилася в дверях, плямиста, наче метелик, і гукнула на собаку: «Ану цить!» Собака здригнувся і, підібгавши хвоста, поплентав до буди. Тоді Мілдред рушила до хвіртки.

— Вам чого?

— У нас тут трохи брухту, хотіли б продати,— сказав я.

— Марно трудилися, батька все одно нема. Приходьте завтра.

— То ми почекаєм,— озвався Носач.

— Як хочете, але чекати, мабуть, доведеться довго.

Носач сів на старе ковадло.

— Не сідай на холодне залізо,— сказала вона.— І чекати вам не варто. Він ось уже дев’ять днів збирає утиль, бозна-коли й повернеться.

— Почекаємо до десятої,— мовив Носач.

— Він подавсь далеко,— пояснила вона.— Може, зараз уже десь близько, а може, й миль за двадцять звідси. Повернеться стомлений, і ви з ним не зварите каші.

— А ви скільки дасте? — спитав Носач.

— За оцей мотлох? Та у нас його тут ціла гора.

Я зрозумів, що їй хочеться якнайскорше позбутися нас.

— А можна залишити це тут?

— Гаразд, кладіть он туди і приходьте завтра. Тільки до шостої ранку, бо йому ще сім днів ходити, а перерви він ніколи не робить.

— Слухайте, дайте нам півдолара, і квит,— запропонував Носач.— Тягни сюди спинки, Артуре.

Я пішов по спинки, а коли повернувся, Носач уже гладив вівчарку. Мілдред у дворі не було.

— Іди погладь її,— сказав Носач.— Вона добра, мухи не зобидить.

— Ходім звідсіля.

— Ти що, боїшся?

— Не боюся, а не хочу лізти на рожен.

А щодо собаки, Носач не брехав. Я погладив його, почухав за вухами, і він вдячно лизнув мені руку. Я зрозумів, що він добрий і тепер ніколи на нас не нападе.

Вийшла Мілдред. Мені почувся з будинку ще чийсь голос, та я подумав, що то радіо. А хоч би вона й розважалася з кимось,— яке мені до того діло? Віддаючи Носачеві гроші, вона сказала:

— На, хоч твоє ліжко цього й не коштує. У нас їх тут уже сотні зо дві назбиралось.

— Дякую,— буркнув Носач.

— Я вже, здається, бачила тебе десь,— сказала вона.

— Хто мене раз побачить, не забуде,— докинув Носач.— Бувайте, ще стрінемось...

— Іншим разом принось щось краще, синку,— сказала вона і рушила в дім.

Носач і далі гладив вівчарку.

— Ходімо,— мовив я.

Та він зволікав, і Мілдред — теж. Вона мовчки стояла на порозі. Од неї пахло надто міцними парфумами — сумішшю свіжого сіна з фіалками; а може, й самими фіалками. Двері грюкнули, коли ми вже зійшли на схил, і я, навіть не обертаючись, добре знав, що вона дивиться нам услід. Скритна і дуже підозріла жінка.

— Сядьмо,— сказав Носач, і я охоче погодився.

Був тихий вечір, ледве почало смеркатися; небо над містом вкрилося багрянцем. Я ліг горілиць, заклавши руки під голову, і взявся лічити зернятка в колосочку якоїсь травинки, дивуючись, як тісно вони сидять одне біля одного.

— Я знаю, що ми зробимо! — вигукнув раптом Носач.

— Вже пізно, а на півдолара не розгуляєшся.

— Можна купити десяток сигарет і випити по чашці чаю,— сказав він.— Та я про інше.