Сід Чаплін - День сардини

Джоан заламувала руки й верещала мов недорізана. Довготелесий не скоро очумався, і ми встигли відбігти кроків на двадцять. Поки вони з’ясовували, що там з тим Келлі, ми чкурнули геть. Спинилися лише біля старої ливарні. Пригадую тільки, як Носач сказав:

— Тепер ти зрозумів, що я тобі тлумачив?

Я промовчав, бо ще не прийшов до тями, та й не знав, що відповісти.

«Келлі не бачили?» — завжди питалися ми після того.

Правда, один час у мене навіть очі попухли, так я виглядав його всюди, стежив за ним і бачив перед собою вдень і вночі.

Все підборіддя в мене розпухло, і моя стара це, звичайно, одразу помітила.

— Що це в тебе?

— Висів усю ніч на балконі.

— Не вдавай дурня, кажи, чого ти вже там накоїв...

Та це лише, так би мовити, коротенький стенографічний звіт. Така вже у неї звичка — поставити десять запитань, щоб дістати одну відповідь, та й то не обов’язково.

— Забився на роботі...

— Коли ти йшов у кіно, цього не було.

— Такі садна не відразу помітиш.

— Хоч раз відповів би по-людському! Завжди ти щось приховуєш, ніколи правди не скажеш. Аби лише відчепитись од мене.

— Ну от, поїхали! Вічно ти до чогось доскіпуєшся — тобі не догодиш.

— Я маю право все знати — мати я тобі чи ні? Ти з кимось бився. А потім, чого доброго, ще виявиться, що у вас там пускають у хід ножі.

— Та облиш ти, мамо.

Вона вирішила, що я вже здаюсь, і швидко,докинула:

— Облишу, коли дізнаюся правду.

— Правда гірка — дивись, тобі ж гірше буде.

— Я всім для тебе пожертвувала. І ось подяка! Бандюгою ростеш. Ні, я не одпущу тебе, доки не знатиму правди.

— От осляча впертість!

— Що ти сказав? Ану повтори!

— «Осляча впертість». Ос-ля-ча, зрозуміла? Чого ти причепилася до мене?

І хто мене тягнув за язик! Тримав би його на припоні, і по всьому. Вона, бідна, втомилася на роботі, а мене дратували неприємності, і я не поступавсь. Мати стукнула мене, а я якось випадково зачепив її по щоці. Отямився вже на підлозі — зверху лежав радіоприймач. Добре, що він був зовсім малий і легкий.

Зроду не бачив такої реакції — навіть не помітив, як Гаррі торохнув мене. Тепер він дивився згори вниз — у роті сигарета, і на ній ще навіть лишилося з півдюйма попелу.

Здається, я заплакав. Моя стара підійшла і допомогла мені підвестися.

— Сідай,— звеліла вона.— А ти,— обернулася до Гаррі,— не смій більше стромляти свого носа куди не слід!

Той шпурнув сигарету.

— Він не сміє здіймати на тебе руку!

— Я сама впораюся з ним. Ти надто вже багато на себе береш. Це мій, а не твій син.

— Ну і панькайся з ним собі на здоров’я,— сказав він, виходячи. Лише у дверях обернувся.— Добрячу халепу викохуєш собі, моя мила.

І вірите, коли він пішов, я виклав їй майже все. Якщо можна так висловитись, близьку до істини версію. Вона повірила, і я поздоровив себе: адже цілком випадково здобув перемогу. Чи то пак, так мені здавалось. Того вечора вона навіть не сказала йому на добраніч. Я довго не спав, але хоч як дослухався, не чув рипіння сходів і, нарешті, заснув як убитий. А він же, той чоловік, дав мені свій велосипед і заклеїв камеру. А я йому навіть не подякував ні ввечері, ні другого дня, ні потім. Тепер це, звісно, нічого не важить. А тоді дуже важило — для нього.

Наступного дня на роботі було не легше. Дядечко Джордж звелів мені одвезти записку якомусь типові на будівельний склад, милі за три від нашої ділянки. Я взяв усе необхідне на випадок проколу, але цього разу все воно було зайве. Адже на передньому колесі були новісінькі покришки й камера. Гаррі купив їх, коли крамниця була вже зачинена: мабуть, довгенько стукав у двері. Що було в тій цидулці і в багатьох інших, я дізнався лише згодом, але вам, так і бути, скажу тепер: вони шахрували з подорожніми і спродували «залишки» цементу. А про те, як я все те викрив, розповім потім.

Надвечір линув дощ, робота стала, й почалася гра. В сараї різались у карти, а ми з дядечком Флеком сиділи в бетонній трубі, підклавши під себе мішки, і розмовляли. Цей Флек, признаюсь вам, був чи не першою розумною людиною, яку я здибав у житті. Серйозний такий і спокійний. Він усе примічав, спостережливий був, не згірш від Носача, хоч його й зовсім інше цікавило. Я не вигадую, слово честі. Він зі мною як з рівнею розмовляв. Вірив, що я зрозумію його і що не доведеться повторювати те саме безліч разів. І ніколи не хвалився, не прибріхував: коли вже що казав — значить, так і було; не плів теревенів і не вважав себе за мудрагеля, який усе знає і все відає.