Сід Чаплін - День сардини

— Посадіть-но крихітку мені на коліна,— звелів прищавий.— Та легенько підіймайте — як барильце з пивом.

Двоє з них підхопили Джоан. А той сидів собі на відкидному стільці, курив і командував.

Я розізлився і цапнув одного за руку. Джоан уже підняли, і я побачив її ноги — зроду нічого подібного не бачив. Вона брикалась і верещала, а я не міг їй допомогти, бо, коли вчепивсь в оту руку, інший з їхньої компанії, що сидів ззаду мене, закрив мені очі п’ятірнею, так і ладнаючись штрикнути в них пальцями. Я відпустив того, що тримав Джоан, і зацідив цьому, другому, в вухо. Я й на віддалі десяти дюймів можу врізати так, що вже не треба добавляти. Він миттю мене відпустив. Та Джоан була вже над стільцями; отож я вискочив у прохід і взявся за довготелесого.

Далі розмова була коротка.

Я вхопив його лівою рукою за вузеньку терну краватку, а правою замахнувся що було сили. Та не поцілив, бо він несподівано нахилився. А потім хтось кинувсь мені під ноги, і я гепнувся на підлогу.

Той, що збив мене з ніг, вискочив з іншого проходу — хитрий підступ, нічого не скажеш! Коли білетер присвітив ліхтариком, я валявся серед стаканчиків від морозива і горіхової шкаралупи.

— Вставай,— наказав він.— І геть мені звідси!

— Вони ж перші почали...

— Всі ви однакові,— заявив він, коли ми вже спускалися сходами.

— Спитайте дівчину, з якою я був,— вони до неї чіплялись.

— Яку там ще дівчину?

— Он ту. Вони тягли її через стільці.

Він засвітив ліхтарик, і я побачив, що виправдовуватись марно. Джоан уже вмостилася довгому на коліна, заплющивши очі й тулячись до його прищів. І я розчаровано вийшов у холодний, безрадісний світ.

Йдучи додому, я тільки й думав про помсту. Носач чомусь зовсім випав у мене з голови. І, слово честі, мені одразу стало якось тепло й радісно на душі, коли я побачив, як він стоїть, неначе в старовинній рамі, спокійний та впевнений,— ну чисто тобі ковбой з американського Заходу,— і дивиться на мене крізь вечірню імлу. Я все йому розповів, і він навіть ні разу не перебив мене. Сидів і слухав, курячи мою сигарету. Я хотів тут-таки повернутись і ждати того, довгого, під «Альбіоном».

— Він нікуди од нас не дінеться,— заспокоїв мене Носач.

— Та він же враз ушиється з нашого району.

Носач похитав головою.

— Згадаєш моє слово — він піде її проводжати.

Але я був такий лютий, що ладен був бігти назад до «Альбіону».

— Не гарячкуй,— мовив Носач.— Спершу треба все зважити. Якщо ми підемо туди, вся ватага нападе на нас, а коли чекатимем тут, то застукаємо його зненацька.

— Я хочу битися чесно.

— Все буде чесно,— запевнив він.

Трохи моторошно було сидіти в темряві на іржавому ліжку й прислухатися, як десь унизу щурі гризуть просиджений диван, а довкола шастають лахмітники. Вряди-годи десь гупали молотки, жалібно плакали уві сні діти, горлали п’яні, сварилися жінка з чоловіком. Я думав про те, як поводитимусь, коли дійде до чесної бійки,— невже всього-на-всього роздушу йому кілька прищів? Десь о пів на одинадцяту ми домовились виглядати по черзі, але вже хвилин за п’ять стежили обидва. Носач перший побачив їх.

— Де? — спитав я.

— Онде, на тротуарі.

— Що ж робити?

— Нічого — адже зараз усі вони сунуть слідом.

Та скоро з’ясувалося, що ватага розійшлась. Ті двоє простували наче в упряжці — прищавий стискав дівчину в обіймах.

— Це Мік Келлі,— сказав Носач.

— Гайда вниз! — вигукнув я.

— Не гарячкуй. Щось надто вже тихо... Не подобається мені це.

— Але ж він утече.

— Краще випустити його, аніж наразитися на всю ватагу.

Ми почекали, доки вони зникли з очуй.

— Ну, а тепер ходім,— скомандував Носач.— Тільки тихо.

Ми спустилися Сходами. Вони йшли, раз по раз цілуючись на ходу.

— Стривай,— прошепотів Носач.— Не подобається мені все це, Артуре.

— Аж не хочеться псувати їм втіху,— сказав я.

— За мною,— звелів він.

Ми вискочили на вулицю,— я біг навшпиньках, а в Носача були американські черевики на товстій гумі,— та Келлі все одно почув. Випустивши Джоан, він лунко свиснув.

— Зве охорону,— мугикнув Носач.— Ану, вліпи йому, а я стану на варті.

Я з розгону дав довготелесому в зуби і відскочив убік — «удар-блискавка», що його ми застосовували в школі,— і тут же почув застережливий вигук Носача. Я хутко збагнув, що й до чого, і зацідив Келлі у вухо: треба було швидше кінчати, бо із завулка почувся тупіт. Носач бачив, як у повітрі гадюкою звився велосипедний ланцюг. Він мені потім про це розповів. Сам я нічого не бачив. Ланцюг уперіщив мене по підборіддю і знову звився вгору, але Носач схопив напасника за руку, і добре зробив, бо я вже тріпався, мов курча з одрубаною головою. А потім я відчув, як Носач кудись тягне мене.