Сід Чаплін - День сардини

Я ніколи не купив би тих штанів, але моя стара була в такому лихому гуморі, що я не наважився їй перечити. Та коли вранці натягнув їх, то відчув, що згорю з сорому. Ходити в них було однаково, як по пояс у воді.

Навіть моя стара почала сумніватись. Вона була ще в халаті, смажила яєчню з шинкою і заливалась, наче жайворон.

— А йди-но сюди, Гаррі,— покликала вона.— Ось тобі робітник у повному спорядженні... О боже, вони схожі на пофарбовані каналізаційні труби! Ну, як тобі, зручно? — звернулась вона до мене.

Я кивнув, бо був ще недосвідчений і не знав, що, йдучи на нову роботу, треба вдягатися так, щоб не впадати нікому у вічі; та коли б я знав те, що знаю тепер, то радніше пішов би туди в коротеньких штанцях. Гаррі, побачивши мене, аж свиснув, а тоді вийшов слідом за мною надвір.

— Давай допоможу начепити затискачі,— сказав він, бажаючи якось підбадьорити мене.— Все буде гаразд. Тримай тільки язика за зубами, думай, перш ніж питати що-небудь, а коли хто сміятиметься, смійся теж.

— Мене старими жартами не купиш,— сказав я.

— А ти раз чи два дай їм себе купити,— порадив він.— Ну, хай щастить.

Моя стара стояла в дверях чорного ходу.

— Ти не побажаєш йому успіху? — спитав Квартирант.

— Шануйся,— сказала вона.— Роби, що звелять.— І пішла в дім.

— їй важко,— пояснив Гаррі.— Ну, от і закладено фундамент твого життя.

— Тільки б він мені боком не виліз,— сказав я.

— Дарма, не сподобається — підеш,— мовив він. І ці слова міцно засіли у мене в пам’яті.

Мені часто траплялося рано вставати, отож, вийшовши на початку сьомої, я не побачив довкола чогось нового. Кругом велосипеди і лише зрідка машини чи автобуси. Всі їдуть поволі, тихо, і всі ніби якісь очманілі. Як у телевізорі, коли вимкнути звук. Педалі крутяться вал*ко, мов налиті свинцем. Дим ліниво повзе з димарів.

І жодної усмішки. На всіх обличчях солодкі спогади про сон і тверда впевненість, що треба кінчати з такими порядками якнайшвидше. Сьома година ранку — найліпший час для революції.

Як, мабуть, гарно серед такої-от тиші вирушати кудись у подорож. Та коли вперше їдеш на роботу й тебе огортає ця тиша — повіситись можна. Краще вже гримів би оркестр. А стогін гудка — як згадаю, аж наче жаром спину всипає.

Колеса неначе загрузали у ваті. Цей старий драндулет зразу дався мені взнаки. Їхати на ньому було все одно, що молоти каву ручним млинком, тільки ще важче прокручувати. Наша ділянка на західній околиці, миль за три від дому; та ще перед тим, як мені треба було подолати довжелезний підйом на цілу милю, раптом спустила шина. Я одкрутив ніпель, і крихка гумка розлізлася у мене в пальцях. Жодного інструмента, звичайно, не було.

Коли доплентав до місця, було вже десять хвилин на восьму.

То був пустир завширшки ярдів з п’ятдесят, який спускався у бік річки. До неї була ще ціла миля. Уздовж пустиря тік невеличкий струмок. Паралельно до нього тяглась канава, в яку закладали труби. Я побачив бетономішалку, два бункери, величезний бульдозер, цілі стоси бетонних труб футів шести в діаметрі, компресор та здоровенний сарай. Якби не гомін, що долинав із сарая, можна було б подумати, що сьогодні тиха неділя; бракувало лише церковних дзвонів.

Я прихилив велосипед до стіни й ледве спромігся пролізти в двері — стільки набилося люду. Дехто сидів під стіною і досипав, а інші оточили стіл, за яким сидів якийсь тип із жаб’ячою пикою,— мабуть, тутешній букмекер,— записував ставки на папірці й рахував дрібні гроші, що купою лежали перед ним. На мене ніхто й не глянув.

— Де майстер? — спитав я.

Робітник, який сидів під дверима й латав комбінезон, кинув:

— Тобі чого?

— Майстра.

— Тихіше ви там! — гукнув букмекер. І дивно — всі одразу стихли.— Чого тобі?

— Мені потрібен майстер,— повторив я.

— А це що за фокуси! — налетів він.— Постривай мені, я навчу тебе розмовляти. Ти небіж начальника дільниці?

Я кивнув.

— Дивно. Хіба він не сказав тобі, щоб ти звернувся до головного заводія?

— Ні. Звелів бути тут о сьомій, і все.

— І це ти так починаєш? Вже десять хвилин на восьму.

— Я проколов шину.

— Ну гаразд,— сказав він.— Ану, стань-но трохи вище. Ось так! — Він застромив великі пальці в кишеньки жилета і встав, щоб краще бачити. Усі роздивлялися на мене.— Ну, хлопче, я вже років із двадцять не бачив молескінових штанів. Дивіться-но, яка краса!

— Шик! — сказав той, що латав комбінезон.

— А де ж твоя кобура?..

— Ну ось що,— сказав мені букмекер.— Передусім піди намочи ці штани в струмку та стань справжнім мужчиною.