Сід Чаплін - День сардини

Тепер мовчав я. А потім сказав:

— Мені б на годину, не більше.— Я й справді хотів лише обігрітися, а там хай буде, що буде.

— Мені важко відмовити тобі,— сказала вона.— Знаєш, який сьогодні день?..

Я пригадав, як із дзеркала на мене глянуло брудне, вкрите вугільним пилом обличчя, і, розмірковуючи, що сьогодні за день, вирішив сісти в автобус або трамвай — кожен вважатиме мене робітником, що повертається з нічної зміни.

— Сьогодні п’ятниця,— сказав я.

— Страсна п’ятниця.

— Авжеж, я й забув, страсна п’ятниця.

— Якби це був інший день... Адже я давно викинула все з голови. Ти ще хлопчисько, та й взагалі жоден мужчина не може знати, чого це нам варте. Тому мені й не хочеться починати все спочатку...

— Слухай, Стелло, у мене біда. Я просто хочу порадитися з тобою.

— Дай слово, що прийдеш тільки поговорити.

— Гаразд, обіцяю.

Але я знав, що це пусті слова. Коли прийду, вона не втримається, хіба що спочатку буде поводитись холодно. Я знав усі її слабкі струни і розумів, що розмовою не обійдеться. Тому й умовляв себе, що бідолаха, який ночував просто неба, цілком заслуговує на теплу постіль і жіночу ласку. І, крім того, вважав, що півроку — довгий строк і що саме сьогодні настав час. Я шукав собі розради і знав, де її знайти.

— Ну що ж, приходь,— сказала вона.— Коли тебе ждати, Артуре?

Голос її затремтів.

— За півгодини,— кинув я і повісив трубку.

Я прийшов навіть раніше.

— Заходь,— сказала вона.— О господи... Що з тобою?

— Я приїхав до тебе на вугільній платформі,— бадьоро відказав я.

— У тебе такий вигляд, як і того дня, коли ми вперше познайомились...

Я відхилив її од себе, жадаючи лише одного — посидіти біля вогню.

— Я смертельно втомився. Всю ніч провів просто неба, мій велосипед украли, йшов пішки багато миль, брів річкою...

Ах, любий теплий камін! Шкода, що я не міг сісти на нього — лише притулився та ніжно гладив його.

— Де ти ночував? — швидко спитала вона.

— В руїнах якогось будинку, з бродягою, в котрого чи не найбільший ніс у всій окрузі.

— Ти втік з дому?

Я сів на приступку каміна, притиснувсь до нього спиною і роззувся. Потім пересів на стільчик і простягнув ноги, анітрохи не соромлячись, що вони такі брудні. Вона підсунула до вогню канапку.

— Ось, сідай зручніше.

І від цього мені раптом стало зовсім легко й хороше на душі. Нянька завжди лишиться нянькою, мати — матір’ю, а жінка — жінкою.

— Який ти брудний! Чого ж ти раптом утік?

— Я попав у біду.

І я розповів їй про бійку та вбивство Мілдред, хоч і приховав свої витівки на будівництві — боявся, що вона за це не похвалить,

І досі чомусь здавалося, що те вбивство тільки наснилося мені.

— Про це писали в вечірніх газетах,— сказала вона.— Який жах! Певно, той убивця божевільний. А ти з його братом... Жах, та й годі!

Ми ще довго розмовляли на цю тему. В газетах нічого не було про нашу бійку, отож усе, як видно, владналось; можливо, Мік у лікарні, і, може, навіть у нього струс мозку, але, дякувати богові, він живий.

— Ти легко піддаєшся поганому впливові, Артуре,— мовила Стелла.— Не слід було тобі йти туди з тим хуліганом. А тепер найкраще піти в поліцію та про все розповісти.— Я не став сперечатись і кивнув.— Адже тобі нічого боятись. Ну, а поки що скупайся. Зараз я приготую тобі воду.

— Так, так, і дай щось попоїсти, бо я від учорашнього вечора голодний.

— Бідолаха! — жалісливо мовила вона.— Ось зараз я чай підігрію.

Вона пустила воду в ванній, метнулася до кухні, поставила чайник і за хвилину вернулась із тацею в руках. Я знав, що чайник кипів уже вдруге, та все одно чай був дуже смачний, міцний і запашний, саме такий, як я люблю,— вона це знала,— дві ложки цукру й багато вершків. Я взяв чашку обома руками, смакуючи наперед ароматну гарячу рідину, а коли Стелла нахилилась, побачив улоговинку в неї на грудях. Та вона знову кудись майнула.

— Я зігріла тобі рушника,— повернувшись, сказала вона.— Тільки не дуже хлюпай... Що ти хотів би на вечерю?

— Яєчню з шинкою,— відповів я сміючись.— Я всю дорогу мріяв про неї.

Я пішов до дверей, наче ситий тигр, який щойно повернувся з полювання.

— А чому ти прийшов до мене? — спитала вона.— Чому не до тієї дівчини?

Пропустивши повз вуха натяк на Дороті, я відказав:

— У мене нікого нема, крім тебе, Стелло.

Вона усміхнулась, і я подумав: яка ж бо ти гарна в цьому ситцевому платтячку,— саме здобич для тигра! Я теж посміхнувсь і пішов нагору. Блакитна ванна була повнісінька, над нею здіймалася густа пара. Я роздягнувся до пояса, вимив голову й плечі, витер волосся і лише потім залґз у ванну.