Сід Чаплін - День сардини

— А ви звідки знаєте?

— Маю знайомого в поліції... Револьвер був при ньому. Старого лише поранено — видужає і теж даватиме свідчення. Зате в неї поцілив без промаху.

— Звірюка! — докинула моя стара.

— Не кажи так,— сумовито мовив Гаррі. Я глянув на нього. Високий, прямий, спокійний, а проникливі очі так і сяють мудрістю; і мені раптом здалося, що то якесь велике серце за кожним ударом сповнює мене і мою стару здоровим глуздом.— Ти надто мало знаєш, щоб так казати.

— Він не смів проливати кров.

— Авжеж. Та, мабуть, зіткнувся з чимось таким, що не мав іншої ради.

— Повісити мало катюгу. їй-право, навіть зашморг — завелика розкіш для нього.

— Він прагне лиш одного — якнайшвидше померти,— сказав Гаррі.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, голубонько.— І вона відразу вгамувалася.— Тебе, хлопче, не потягнуть і його брата — теж. Так що не муч себе думкою про поліцію, суд та інше казна-що.

Ну й дурний же я був! Повірите, навіть прикро стало, що все так обернулося.

— Ти зробив лиш одну помилку,— сказав він, перевертаючи шинку на сковороді,— коли втік. Тобі треба було добре відлупцювати отого свого приятеля і покликати на поміч.

— А якби той чоловік помер...— сказала моя стара, і я зрозумів, що вона має на думці.

— Від смерті не втечеш,— мовив Гаррі.— Людині можна пробачити бажання уникнути її, але це тільки бажання.

— Не думай ти про нього,— звернулась до мене моя стара.— Годі тобі водитися з ним!

— Він мій друг,— відказав я.— Добре вам говорити — кинь думати про смерть. А як кинути друга в біді?

— Ну от, розпустив нюні,— посміхнувся Гаррі.— Адже річ не лише в тому, що він твій приятель, чи не так? Цей хлопець шибайголова, він з тебе робив, що хотів.

— Я мушу з ним побачитись,— наполягав я.

— Авжеж. Та якщо він стане знову співати своєї, дай йому доброго перцю. І від мене додай. Послухай мене хоч раз у житті.

— У нього біда!

— Не кричи.— Я пояснив, що й не думав кричати, але він тільки посміхнувся, глянув на мою стару і знову засміявсь.— Ким ти, хай тобі чорт, себе вважаєш, що думаєш допомогти йому? Ні, друже мій, кожен іде до пекла своєю дорогою, і, щойно ти сподобишся напровадити на розум пропащу душу, вона вже на небесах.

— Гаразд, хай я не чудотворець. І все ж таки він мій товариш, і я повинен йому допомогти.

— Ну, гаразд,— погодився Гаррі.— Ти, звичайно, так і вчиниш, якщо хоч трохи схожий на свою матінку. Але стережись! Цей хлопець нікого в світі не любить, геть нікого.

— А що сталося з Міком Келлі?

— З Міком Келлі? Це в тебе слід запитати. Подумай. Він розуміє, що для нього краще тримати язик за зубами. І його батечко — теж. Отож боятись нічого. Якщо він колись і прийде в поліцію, то неодмінно в браслетах, які, зрозуміло, будуть не з платини.

— Ви, як бачу, все розвідали,— сказав я.

— Плюнь на все, малий. Така вже доля людська, що біда за біду чіпляється.

— Тільки май на увазі, вдруге ти так легко не викрутишся,— докинула моя стара.— Хай це буде тобі наука...

— На біса мені така наука, мамо? Може, я нічого не розумію, але для початку й цього задосить. Та й хто може зарікатися, що в нього більше не буде лиха.

— Он якої ти заспівав!

— Облиш його,— сказав Квартирант, кладучи яєчню на тарілку.— їж, тоді мимоволі мовчатимеш.

— Ти що, зовсім віри не маєш?

— Він уже побував у пустелі: самотність, роздуми й спокуси... Від цього завжди була тільки халепа відтоді, як існує світ.

— Правда,— підтвердив я.— Свята правда.

— На все свій час,— вів далі Квартирант.— Одного тільки треба тобі навчитися — любити свою матір. А нагряне біда — не пручайся, пливи за течією, особливо коли тобі нічого ждати, хай усе йде само собою...— Він показав виделкою на мою стару.— Вона хотіла бігти в поліцію, та я стримав. Ладен був закластися на останній шилінг, що ти повернешся, так їй і сказав. І ось ти тут! — Він знову засміявся, сьорбаючи чай.— Та коли б вона тільки знала, як я ризикував...

То був не сніданок, а справжній банкет. Наївшись, я завалився спати.

— Де ж ти ночував? — спитала моя стара.

— Ти навіть не повіриш... У розкішному палаці...

— Це вже тепер так смітники називають? — спитала вона.— І ось що... Спасибі тобі за перстень.— Вона простягнула руку. Мій персник був на тому пальці, на якому звичайно носять обручку.

— Підійшов,— зауважив я.

— А знаєш, що сказав цей дурник? Що ти обов’язково повернешся, коли залишив його. Як тільки я починала тривожитись, він це повторював... Гаразд, я візьму його, тільки з однією умовою. -