Сід Чаплін - День сардини

Кілька парочок, аж захлинаючись, розповідали солоні анекдоти і терлись коліньми під столами; темнокоса ірландка майже лежала на стільці й, розставивши ноги та широко розтягаючи рот, наспівувала баладу; якийсь хлопчина, не старший за мене, тиснув у темному кутку дівчину, мабуть, думав, що ніхто не бачить, або просто прикидався задля пристойності; два водії шахрували з подорожніми і для хоробрості цмулили кухоль за кухлем, а поважний старий робітник з вусами, як у кайзера Вільгельма, і в твердому комірці, дивився на мене так, ніби хотів сказати: «Господи, мало тут своїх шмаркачів, то ще й тебе принесло!»

Я пив, намагаючись ні про що не думати; пиво текло у мене по підборіддю, і всі сміялися з мене. Лиш один не сміявся — і то був старий Джордж. Три великі кухлі стояли перед ним, а четвертий він тримав у руці. І мені раптом здалося, що я прокинувся після якогось кошмару або після нескінченної ночі побачив сонце. Я хутко підсунувся до нього.

— Здрастуйте, Джордже.

— Не смій так називати мене.

— Це ж я, Джордже.

— Хто ти, чорт забирай? — спитав старий, повертаючись до мене, і... о боже, він мене не впізнав.

— Артур Хеггерстон, працював з вами на будівництві.

— Зовсім вилетіло з голови... Поховав би ти стільки людей, тоді знав би, як важко всіх пам’ятати... Пробач, малий, у мене горе. Останню рідну душу поховав. Всі полягли у мене на очах — од куль, багнетів, снарядів і мін; тонули, гинули від грипу, запалення легенів, сухот; конали під породою, згорали живцем од шахтного газу, проте один завжди залишався...

— Хто ж це, Джордже?

— Він сорок років носив на плечах труну, і от тепер сам ліг у неї... Стривай, адже це ти Артур, той хлопчина, який працював у похоронному бюро.

— Та ні, я на будівництві працював.

— Це ти закопав свого дядька і шахрая Сема. Той Сем дуже схибив наостанку. Переселився туди, де вже не буде шахрайства.

— Помер?

— Ні, десь поїхав легені лікувати.

— Жаль,— сказав я. І серце моє чомусь болісно стислося.

— Жаль! Ти краще мене пожалій. На його місце мене поставили. Я тепер десятник.

— І все через оту мою витівку?

Він похитав головою.

— Вони години зо дві вибирались, проте на своє щоденне побачення все-таки встигли, і так зраділи, що кинулись до першої ж пивнички та давай цмулити пиво. Це я про Сема. Дядечко, той второпав, чим воно пахне, і втік додому. А Сем, бідолаха, ніяк не міг одігрітись... Напився і всю ніч пролежав у канаві. Сам винен.

— Але почалося все через мене.

Він знову похитав головою.

— Ти тут ні до чого. Не думай, що це ти запроторив його в санаторій. Він сам себе запроторив. Адже він весь час занапащав себе, від самого того дня, коли мати відлучила його від грудей.

Старий, не підводячись, хотів поставити порожній кухоль, але не зміг дотягнутись. Я взяв його і подав інший, один із тих, що стояли перед ним.

— Не думай, що це ти доконав його,— повторив він.— Здається, я вже казав це.— Я кивнув.— Атож, казав. Ось, приміром, я винуватив себе в тому, що сталося на «висоті 60»,— я розповідав тобі коли-небудь про це? Я прокопав не один підземний хід і вставив запали. Проте я був винен у всьому не більше, ніж генерал, який нами командував... Це все змій спокуситель колобродить. Сидить он там (він показав на підлогу), роззявляє свою пащеку і поглинає людей. Ось і все. Господь сотворив людину для радощів, а зміюка заздрить і тягне всіх нас у пекло.

— Хіба це так просто, Джордже?

— Змій поглинає всіх. Тут нічого й сперечатись.— Він одним духом спорожнив кухоль.— Тепер, коли в нього ніхто не вірить, йому стало ще легше орудувати. Це він попутав тебе й інших хлопців, коли ви цькували мого небожа. Бідолаха думав, що тікає од вас, та де там — то змій тягнув його до пекла, точнісінько, як земля все притягує, зрозумів?

— Керрезерс-Сміті

Він кивнув.

— Уперше змій спокусив його, коли він став соромитись свого прізвища. Мені що. Адже родичів не вибирають. Вони тобі від народження даються, а потім ти можеш їх і покинути — твоя справа. Та щойно він змінив собі прізвище, як і попався у тенета до змія. Чоловік, який злякався свого прізвища і хлопців боїться, вже нічого не може знести. Так чи ні? Ось він тікає, мов заєць, а жінка, оте отруйне гадюче жало, тут як тут, тягне його в прірву.

І я знову уявив собі, як Керрезерс-Сміт увійшов до будинку над виярком.

— Та, що його впустила?

— Та, з якою змій його звів.

— То, по-вашому, не ми у всьому винні?..

— Викинь це з голови. Ви не відали, що коїли. І та жінка — теж. Коли мій небіж тікав од вас, він потрапив у пащу змія. Не знаю, що краще: лізти вгору чи падати вниз. Та, видно, він їй сподобався. Вона не вмивалася днів зо два. Потім прийшла до мене і заявила, що знайшла його в зашморгу, і все допитувалась: «Чому? Може, від того, що втратив місце? А може, тому, що його тягло до дружини та дітей?» І я не став пояснювати, що просто одного ранку він прочумався й побачив її брудне обличчя, брудне вікно, брудні простирала... і зрозумів, що він в утробі змія.— Джордж посварився на мене пальцем.— Затям, у тебе може бути шикарний дім, шикарне авто і шикарна жінка — і все ж ти будеш в утробі змія...