Сід Чаплін - День сардини

— Може, ви й маєте рацію,— сказав я.

— Поглянь на мене, озирнись на себе, хлопче. Всі ми там. Нам і поворухнутись не можна без згоди змія. Це він шахрує подорожніми, а не Сем, і не я, і не отой з револьвером. Усі ми на зразок заводних мавпочок.

І він поворушив пальцями, ніби граючись невидимою цяцькою.

— Коли я працював у шахті,— провадив він далі,— то часто думав, що буде, як я проб’юся до світла? Чи буде мені добре? Проте, Артуре, синку, світла нема ніде...

Барменка з жаб’ячою пикою підійшла до нас.

— Це твій знайомий? — Я кивнув.— Веди-но його геть від гріха...

— Я проведу його додому,— промимрив я, і раптом почувся брязкіт. Старий Джордж повалився на стойку, а кухоль просвистів повз голову барменки.

— Ти теж заодно з ними,— мовив він тихо.— Теж у спілці із змієм.

Рука в нього була тверда, мов залізо.

— Вона ж не знає про це, Джордже,— озвався я.— Вона не винна.

— Твоя правда,— сказав він, одвертаючись. Барменка одразу втекла.— Нещасна тварюка.

— Ходімо звідси,— запропонував я.

— Знову на «висоту 60»? Вона ж ось-ось має злетіти в повітря.

— Ми повинні допомогти їм...

Зайшов якийсь здоровило в сорочці без комірця. Я намацав у кишені монету.

— Не турбуйтесь, містере, ми вже йдемо.

— А кухоль?

— Ось півдолара.

— В півдолара не вбереш. Онде й хазяйка зомліла,— сказав він і шаснув під стойку.

— Стережись, он іще один! — вигукнув Джордж.

Здоровило простягнув руку за ножем, і ми побачили наколоту на ній голу жінку. Джордж відштовхнув мене і, пригнувши голову, зацідив йому. Той беркицьнув на підлогу. Всі, крім ірландки й старого, які тепер сиділи за тим столиком, де були молодята, з’юрмилися навколо нас.

— Дайте мені його вивести,— благав я.

— Зараз я наведу порядок, ось побачиш,— хихотів Джордж.

Він розмахнувся, і всі кинулись хто куди.

Від пивнички до його житла було всього-на-всього чверть милі, проте ми йшли добрих півгодини. Я зрозумів, що йому просто не хочеться додому. Він би все танцював, обіймав ліхтарі, хитався, викидав колінця або правив теревені. Та потім він трохи очумавсь, і мене до себе не впустив.

— Тобі нічого тут робити, хлопче. Іди собі, все буде гаразд.— Він сів на східцях і задер голову.— Хоч би тобі одна зірочка. Вперше глянув на небо за стільки років, а вони, як на зло, всі поховалися.

— Це тому, що з моря нагнало туману.

— Не дури себе. Зірки дають людям надію, а всяка сволота навмисне туману напускає, зрозумів? Там, нагорі, стільки світла, що осліпнути можна. Біжи додому, хлопче, та живи так, щоб з тебе було щось путяще.

— А як цього досягти?

Він похнюпився і став задумано бгати свій старий плащ.

— Не знаю. Але всі дороги відкриті для тих, хто не думає тільки про себе. Я стріляний горобець, можеш повірити моєму слову.

— А як ви почуваєте себе?

— Добре. Іди.

— Тоді бувайте...

— Йди з богом. Ба ні, зачекай: казав я тобі, що тепер я десятник? Минулого тижня загріб аж цілих десять шилінгів.

Мене наче громом ударило.

— Он воно що!

— Авжеж,— мовив він.— По кому ж тепер правити поминки — по Сему, моєму небожу чи по мені?

— Краще б ви пішли звідти,— сказав я.

— Гидко тебе слухати,— посміхнувся він.— Хіба ж може старий птах покинути насиджене гніздо? Мені пізно починати все спочатку.

Я хотів сказати, що не пізно, але що я міг йому порадити?.. Подумав тільки, що він щасливий, коли може радіти життю, бути не на «висоті 60», а над нею і навіть вище, де все залляте сліпучим світлом. Та я був не такий наївний і знав, що він не жде од мене ніякої відповіді.

Запитання він задавав самому собі, як ото похований живцем стукає у віко домовини, знаючи, що ніхто, крім нього, цього не почує.

— Дуже шкода, Джордже,— сказав я.— Прощавайте.

— Йди з богом,— сказав він, і сказав це проти власної волі.

Для мене це було, ніби удар обухом по голові, бо за цими словами ховалася людина без будь-яких перспектив. Він знав, що бога нема, проте вигадав його для мене.

Все було, як і раніш, тільки наша компанія потроху розвалювалась. Коли я знову з’явився в «Рідженті» й поспитав про Носача, мені відповіли так, ніби його й на світі не було. Коротун спокійнісінько грав на більярді з якимось типом, на прізвище Сенгстер,— той мені дуже не сподобався. Мишеня Хоул з Бевзем цмулили кока-колу. Обидва були якісь сонні та ліниві. До того ж знуджені. Я анітрохи не здивувався, коли Бевзь на моє запитання лиш невдоволено скривився.