Сід Чаплін - День сардини

Я думав про це весь час, везучи тачку, мало не падаючи та уникаючи машин,— як визначити думку і розпалити її?

Ставлячи тачку в глухий закуток, Носач запитав:

— Проведеш мене? — Я не відповів.— Є безліч способів визволити його, та я вибрав один, найліпший. Тільки тут потрібна сміливість. Це тобі не забавка. Хіба це чувано — визволити людину, засуджену до страти!.. Ну, як?

— А що він сам каже?

— Креб? Я його не питав. Та він погодиться, будь певен.

— А раптом опиратиметься?

Носач вхопив мене за руку.

— І звідки ти набрався таких дурниць? Та хай він що хоче меле, а перед стратою неодмінно погодиться...

— Ні, не погодиться.

— Звідки ти знаєш? — мовив він, підходячи впритул.— Звідки ти це взяв? Я йому брат чи ти?

Було б мені схитрувати, погодитись, хай собі дуріє. Все одно нічого не вийде. Такі дитячі фантазії добром не кінчаються. Але я знав його норов. Він може примусити сказати «так» просто тому, що він дужчий, і я вирішив допомогти йому єдино можливим для мене способом — сказати «ні», вперше відтоді, як ми потоваришували.

Я мовчки похитав головою.

— Гаразд, я пожартував,— мовив він, пускаючи мою руку, і рушив геть. То була трагічна хвилина для нас обох.— А що, як він і справді не захоче? — раптом спитав Носач через плече.— Ні, це ти просто хочеш викрутитись. Не може він хотіти смерті. Він вчинив не гірше за тих, що стріляють на війні, або тих, що кинули атомну бомбу,— у нього хоч причина була. Він знав, у кого стріляє. Та годі, ти з ними заодно: хочеш, щоб його повісили!

— Слово честі, не хочу,— запевнив я.— Коли б моя воля, то нікого б не вішали.

— Всім цим теревеням гріш ціна,— кинув він і засміявся.— До того ж це лише мрія. Все одно у нас нічого не вийде, навіть надлюдині таке не під силу... Я просто хотів випробувати тебе, подивитись, як ти поведешся. Коли б ти погодився, я перший сказав би, що вона його доконала і що йому тепер лиш того й хочеться, аби швидше скрутили руки та повели туди...

Біля дверей він простягнув мені руку.

— Ти не розсердився? — Я, мало не плачучи, сказав, що ні, і він потиснув мою руку.— Хіба я так вчинив би на твоєму місці? — сказав він, ні до кого не звертаючись.— Звісно, що ні. Я б таки підклав тобі свиню. Та я так, власне, і зробив...

Він обійшов навколо мене, заклавши руки в кишені, знаючи, що я в його владі; потім прихиливсь до стіни.

— Маєш закурити? — Я дістав сигарету і кинув йому.— Ти не повіриш...— почав він і змовк, прикурюючи. Я ждав, що буде далі, а він просто комизився переді мною.— Ти не повіриш,— повторив він,— але я ще зроду не бачив такого гарячого дівчиська.— Він труснув головою і якось дивно, очікувально глянув на мене.— Одного вечора я забіг до неї перепросити за те, що мій старий витурив її старого, сказав, що я добре знаю її і що її батько виконував свій святенницький обов’язок.— Він одшпурнув сигарету, не викуривши й половини.— Люблю отак почати й кинути... Ти слухаєш, Артуре? — Я кивнув.— Ну от, пішли ми з нею прогулятися, довго ходили й розмовляли. Атож, поговорити вона любить. Я покаявсь їй у всіх своїх гріхах. Все йшло як по писаному. А потім вона спитала про тебе, і тут у мене вихопилось ненароком...

— Що вихопилось?

— Я просто так, для сміху, розповів їй, як ти катався з одною дамочкою в розкішному автомобілі. Вона сказала, що в цьому нічого поганого нема, а потім як вибухне... Та все-таки я втішив її,— сказав він переможно. І, схиливши голову набік, запитав: — Ну що ти на це?

Може, він гадав, що я вдарю його, та мене так хутко не розворушиш. Звичайно, мені було боляче, що Дороті нічим не краща за інших...

Та найприкріше було, що я сам цього не помітив, і лише Носач відкрив мені очі. Сумно було згадувати її голос, обличчя і того бідолаху пастора; та найбільше жаль було сердегу Артура. Я відчув, як у мені закипає злість. Якби він одійшов, може б, усе скінчилося мирно. Та йому було мало. Він підійшов і тицьнув мене пальцем у бік. І я не витримав. Три рази стусонув його під груди, а потім зацідив у пику — дуже легко поцілити куди хочеш, коли твій супротивник зігнувся в три погибелі. На якусь мить я став таким, як і він, і мене пойняла одна-єдина думка: відправити його туди, куди Креб відправив Мілдред. Та, відчувши біль у руці, я отямився і рушив геть, розтираючи пальці на ходу. Нічого, оклигає, але тепер між нами кінець,— принаймні так мені здавалося.

Куди не поткнися, скрізь глухий кут. Щосуботи я виходжу ввечері з дому, маючи п’ять, а то й шість фунтів у кишені, і не знаю, куди подітись. У мене є програвач, але біля нього довго не всидиш — він не замінить тобі друга. Є й транзистор, отож, коли остогидне сидіти в нашій затишній вітальні, можна кудись піти. Я вмикаю його, та він теж швидко набридає... Кидаюсь, наче той тигр у клітці. Хлопцями командує тепер Сенгстер і на всіх дивиться згорда, а Коротун, Бевзь та й решта всі — просто ганчір’яні ляльки, з якими нема про що говорити. Носач десь за мільйон миль від мене, він весь аж палахкотить, та мене це анітрохи не гріє. Стелла поїхала, і дім її стоїть пусткою. З Дороті я порвав...