Сід Чаплін - День сардини

Та хоч і знаєш, що всюди безвихідь, все одно кидаєшся навсібіч. Одного вечора старий Джонсон зустрів мене на Шеллі-стріт і затягнув до себе. Нам не було про що говорити, але я знав, чого він мене привів,— хотів заспокоїти Дороті. Ми грали в шашки, а Дороті гортала журнал. Іноді я ловив на собі її погляд: так дивляться на гримучу змію. Хоч на вигляд вона була аж надто привітна і дуже гарна. Нарешті я сказав, що мені треба йти.

— Зіграємо ще,— запрошував пастор.

— Ні, ні, дякую.

— Ну що ж, заходь. Тобі тут завжди раді.— І зиркнув на Дороті.— Еге ж, дочко?

— Та звісно ж,— кинула вона з пісною посмішкою.

— До побачення,— мовив я.

— Дороті проведе тебе. Проведеш, Дороті?

Вона кивнула з таким виглядом, ніби хотіла сказати: що ж, нічого не вдієш. Старий сидів, утупивши очі в шахівницю.

— Прощавайте, містере Джонсон,— сказав я.

Він зрозумів, що я прощаюсь назавжди.

— Прощавай, сину мій.— І, знаючи, що марно додавати: «Благослови тебе господь», мабуть, сказав це пошепки, як картяр, який кидає на стіл останні гроші і знає, що йому вже не виграти.

На вулиці я простягнув руку Дороті.

— Бувай.

— Зажди,— сказала вона.— Де ти був на Великдень?

У мене в голові ніби дзенькнув маленький дзвіночок, і я почув голос Стелли — вона запитала мене, який сьогодні день, а потім сказала: страсна п’ятниця.

— Утік з дому,— відповів я.

— І довго тебе не було?

— Дві доби.

— Чимало,— мовила вона. Я мовчав, сподіваючись, що вона обмежиться цим. Та вона не вгавала.— А Стенлі Керрона ти бачив? — Спершу я витрішив очі, не розуміючи, про кого це вона. А потім кивнув.— То він тобі про все розповів?

Вона не зводила з мене очей, аж поки я, опустивши голову, не зізнався:

— Так, розповів.

— Що скаже батько, коли довідається? Як мені тепер бути, Артуре?

Я взяв її за руку. Вона випручалась, сховала руки за спину.

— А все через тебе — поводився зі мною, наче з іконою, а потім пішов до тієї жінки. Так, він мені все розповів, йому це було вигідно. А тепер знати мене не хоче. Ненавиджу я його! Такий же звірюка, як і його брат, узяв, що хотів, і прощавай... А ти... ти більше не захочеш мене бачити?

— Для мене це нічого не важить.

— Зате для нього важило,— сказала вона, труснувши мене за плечі, і раптом розплакалась.— Тепер кінець, ніколи вже я не зможу дивитися в очі батькові й парафіянам. Я нічим не краща за інших дівчат, котрі стовбичать поблизу пивничок і чіпляються до кожного перехожого. А йому це потрібно було лише для того, щоб тобі дозолити.

— Йому так здавалося,— мовив я.

— Ой Артуре! — вигукнула вона. І я обійняв її, а вона пригорнулась до мене.— Ти мені страх як подобаєшся! — її руки шукали моїх, стиснули мені плечі, і більше нічого не зоставалось, як поцілувати її.— Ох, якби ти перше так цілував мене! — І з усмішкою одступила.

Мені хотілось цілувати її без ліку і взяти від неї усе. Та ця дівчина, що збурила мені душу, була зовсім холодна і на диво розсудлива. Це мене й зупинило.

— Ніколи не пізно виправити помилку,— промимрив я. Але вона не рухалась, ніби скам’яніла. Спробуй зрозумій їх, цих жінок! То вони хочуть одного, то іншого, а найчастіш і самі до пуття не знають, чого вони хочуть.

Кребові не було на що сподіватися, та, мабуть, він і сам не хотів жити. Багато людей тепер йому співчувало, але його родичі ніяк не могли заспокоїтись, і навіть у суді старий Керрон зчинив бучу. Коли суддя зачитав вирок, він зірвався з місця і став кричати, що його син хороший, а та сучка цього заслужила, і якщо, мовляв, Креба повісять, він усіх повбиває — суддю, присяжних і навіть вішателя. Газети потім надрукували фото — він погрожує кулаками, а з-за його спини виглядає Носач. Цей, напевне, й досі вигадує всіляко плани: коли б він був футів дванадцять на зріст, то розвалив би судову залу, вхопив Креба в оберемок і виніс геть. Або почекав би, доки його поведуть на страту і напав із озброєним загоном, а ні, то проломив би ворота і в’їхав танком просто у двір та сипнув би по вікнах з кулемета чи зробив би підкоп на цілу милю.

Я теж чогось чекав. Мені ввижалося: ось я розгорну газету і прочитаю, що брат Креба убив якогось водія і налетів вантажною машиною просто на тюрму.

Отож ви, мабуть, зрозумієте, чому я не виходив на вулицю того вечора. Всі ми тільки про це й думали. Всі чогось чекали, хоч до ранку це відбутися не могло. Моя стара прасувала білизну, а Гаррі лагодив годинник. По радіо саме пролунав сигнал — дев’ять. Я читав Герберта Уеллса, розуміючи п’яте через десяте, коли раптом Гаррі підвів голову і промовив: