Сід Чаплін - День сардини

— Давай посидимо,— сказав Носач, але замість того, щоб сховатись од вітру, обійшов паркан навкруги. Потім узяв цеглину і зважив її на руці.— Ось послухай,— обернувся до мене.

Цеглина вдарилась об стіну, шугнула вниз і десь аж на глибині тисячі футів, ніби ламаючи кригу, ляпнула у воду. Луна ще довго стугоніла по шахті.

— Глибоко,— сказав він і скочив на стіну.

Я аж похолов: мені здалося, що він хоче розчерепити собі голову. Та він підтягнувся на руках, наче мавпа, і став на стіні, завширшки усього кілька дюймів.

— Зараз же злізь! — гукнув я. Та він мене не слухав.— Чуєш, Носач! — Тепер я вже благав його.

Він почав повільно спускатись, намацуючи ногами опору. Лице його було добре видно, і я бачив, що він плаче. Я підбіг і всадовив його під стіною. Він подер собі руку колючим дротом, і я перев’язав її хусточкою. Другою рукою він весь час прикривав очі, ніби не хотів чогось бачити.

А потім, сидячи під стіною, мовчки жував шоколад. Та все прикривав очі рукою.

— Цікаво, спить він зараз чи ні,— сказав нарешті.

Щоразу, згадуючи Креба, він чомусь уникав звати його на ім’я. Може, мені слід було якось відвернути його від цих думок. Та той, хто коли-небудь був з братом смертника, знає, що це неможливо. Я крадькома поглянув на годинник.

— Ти ж зламав його,— озвався він.

Вигляд у мене був, мабуть, досить-таки дурнуватий.

— Господи,— сказав він, гірко сміючись.— Навіть зараз мені нічого не варто тебе розіграти.— Я ображено відвернувся.— Не сердься, я вже два тижні не думаю про час, а особливо від сьогоднішнього ранку. Ходім.

Я ще дужче образився, і все задоволення від прогулянки миттю зникло. А тут ще куртка різала під пахвами, комір боляче муляв шию, спину ломило, боліли ноги, особливо коли я потрапляв ними поміж шпали. До того ж страшенно хотілося спати. Та й Носач почав страхати мене. Щиро кажучи, я б анітрохи не здивувався, коли б він підскочив і всадив мені в спину один із отих костилів, що купками лежали вздовж рейок.

— Годинники! — вигукнув він після довгої мовчанки, і я навіть не второпав, до чого тут вони.— Скрізь кляті годинники — на церквах, магазинах, ратушах. На ланцюжках біля самісінького серця. Від них не втечеш, а коли спробуєш, тебе переслідує ручний годинник. Вузенькі золоті браслетки й маленькі циферблати, шкіряні ремінці й чималі циферблати, видно навіть, як скачуть секундні стрілки. А ще бувають квадратні, завбільшки з камеру смертників, і стрілки у них гострі, наче ножі,— стережись! Зроду не бачив стільки металу. Це те ж саме, що наручники, розумієш? Я і раніше їм не піддавався, а тепер можу навіть пройти повз ювелірну крамницю.

— Ювелірну крамницю?

— Там повнісінько всіляких годинників — і ручні, і стінні, з боєм, і старовинні, з зозулею. А стрілки рухаються, повзуть, у скельцях поблискують вогні — ніби сміються,— іноді так і хочеться взяти цеглину...

— Але ж у цьому є й хороше,— заперечив я.

— Як це розуміти?

— А так, що час іде, і скоро все скінчиться. Можливо, і він зараз про це саме думає.

— Нічого хорошого тут нема,— сказав він, не звертаючи уваги на мої слова.— Час — усе одно, що велика ріка, а по берегах — височенні скелі. Іноді вода плине повільно, а іноді мчить і вирує мов скажена. Та подітися нікуди, вона несе тебе, і край. Скажімо, ти пиячиш, або танцюєш, або з кимось б’єшся. А час не жде, він робить своє діло, і ти старієш. Колеса крутяться і нас крутять! — вигукнув він.— На біса жити, коли знаєш, що тебе відгодовують на заріз?

Ми зійшли з колії і пішли полем до річки. Схил опускався на схід, а всі дерева хилились на захід. Солоне повітря ятрило ніздрі й пекло вогнем. Я спіймав себе на тому, що весь час роздивляюсь навкруги. Дивлячись на зігнуті деревця та приземкуваті кущі, я думав, що, мабуть, у цьому істина. Вітер дме, і їм доводиться підкорятись. Вони хиляться перед ним, а коли квітують, ніхто й не бачить, що гілки криві. Вони не сподіваються на ласку божу, а миряться з його жорстокістю — не лише з цим смердючим часом, плине він чи ні, але й з усім іншим і... Може, той, хто зуміє перепливти цю безмежну річку, обминувши пороги, буде потім ніжитись у тихій заводі й милуватися зірками. Та я не сказав про це ні слова Носачеві. То була його ніч, і коли він, розпинаючи себе, відчував полегкість — що ж, нехай...

— Вся наша родина дістала запрошення на завтра.— Я знову подумав про страту і з жахом дивився на нього.— Та ні, не туди,— пояснив він.— Вони не стануть кликати. Нам старий Джонсон прислав записку. В ній сказано, що місія відчиняється о пів на восьму і він ласкаво запрошує нас. Ласкаво!.. Чи не забагато єлею? — провадив він далі.— Один святий отець литиме його на мого брата, другий — на сім’ю. Один глядітиме, як його вішатимуть, другий — втішатиме осиротілих. Це ті самі полісмени, тільки в іншій личині! Хитрющі, гади, примусять тебе скласти руки, щоб і наручники були непотрібні. Я б повбивав їх усіх!