Сід Чаплін - День сардини

— Старий Джонсон робить це від душі,— мовив я.— Йому теж нелегко.

— Розпустив нюні, старий дурень.

Ніколи не забути мені тієї прогулянки. І досі, як згадаю, ноги підгинаються. Ми йшли стежкою, яка довго петляла і вивела, нарешті, в глибоку западину. Живоплоти лишилися вгорі, футів за десять над головою, а ми йшли кудись на північ, до полів, а потрапили на болото, де в смердючому мочарі росла височенна осока. Мов два божевільних, стрибали в пітьмі з купини на купину, і, спотикаючись, я набирав у черевики грязюки. То тут, то там перед нами спалахувало ціле море вогнів, білих, оранжевих і червоних, які тяглися низками або утворювали химерні тіні — то був Шілдс, південний берег Тайну. Іноді, наче стара втомлена корова, ревів за-пізнілий пароплав, так лунко, що здавалося, ніби стоїш на палубі і з переляку от-от загуркочеш у трюм. Та ось ми опинилися в лисячому царстві — перед нами на цілу милю тяглися пагорби, порослі глодом і ожиною. Колючі чагарі завдали нам багато клопоту, і я потім довго витягував шпички із рук та волосся; ті, що потрапили в черевики, в’їлись неглибоко, проте подряпали мені ноги. А потім ми наскочили на яму, повну чорної, як смола, води. Від неї страхітливо смерділо, і я навіть дивитись туди не схотів.

— Б’юсь об заклад, що там, на дні, є щось цікаве,— мовив Носач.

І я раптом перелякався, сам не знаючи чого, ще дужче, ніж Носач. Ми перетнули луг, рівний, як більярдний стіл, і пішли повз свинарники; чути було, як свині тикались писками в стіни й рохкали. Носач зупинився, підняв каменюку й пожбурив. Почувся виск.

— Бач, як сполохались,— посміхнувся він.

На прибережне шосе ми вийшли опівночі. Стояла мертва тиша, здавалося, тут було навіть тихше, аніж у полі, бо туди все-таки долинав шум: гримотіли електрички, стукотіли молотки в доках; ми дожидалися попутної машини, і я був страшенно радий, коли зупинився ваговоз із рибою. А за хвилину до того, як ми помітили фари, вибило північ: спочатку в Уолсенді, потім в Нью-каслі, певне, на соборі св. Миколая, потім — в Туйнемуті, в Саут-Шілдсі, Джерроу та ще десь. Куранти дзвеніли злагоджено й лунко, як труби в оркестрі. І крізь цю музику з якогось доку долинув розмірений брязкіт. Немовби хтось бив у тарілки. Та ще більше це скидалося на похоронний дзвін. Я бачив, як у Носача стиснулися кулаки, і не наважився глянути йому в обличчя.

Лише коли ми залізли на ящики з рибою і під ногами захрумтів лід, я відчув деяку полегкість. Ми дали водієві десяток сигарет, і він довіз нас до мого будинку рівно о пів на першу ночі; я запам’ятав час, бо найперше, що зробив,— це відніс будильник до комори й поклав його циферблатом донизу. Моя стара гукнула згори:

— Постав чай та засмаж яєчню з шинкою.— Я підвів голову і глянув на неї. У довгій сорочці, з розпущеним волоссям та стиснутими руками вона здалася мені привидом.— Ну, як?

— Все гаразд, мамо,— відказав я.— Іди лягай і спи.

— Не можу...

Кілька секунд ми дивились одне на одного, потім вона зітхнула й пішла. А невдовзі зарипіли старі пружини, і я зрозумів, що вона не може влежати спокійно. Я налив чайник і нарізав шинки на сковорідку. Носач мовчки стежив за мною.

— Я не хочу їсти,— озвався він. І почав роззуватись, наче стомлений старий, який знає наперед, що йому не заснути. Я пошкодував, що ми повернулися додому.

У будь-якої історії має бути щасливий кінець, треба лише його діждатись. Підіть улітку в один із суботніх вечорів до мосту, і ви почуєте, як новонавернений проповідує там, а поряд із ним стоїть дівчина в білих рукавичках і тримає в руках біблію. Я ходив якось подивитись на нього. Синій костюм, білосніжна сорочка, червона з синіми смугами краватка, і весь він аж сяє чистотою. Отож, скажу вам, стояв я і весь час відчував, що в мене руки брудні й не голився вже бозна-скільки. І всередині — теж бруд. Та найбільше вражало його волосся. Він змив оливкову олію, і воно стало пухнасте й шовкове; кожна волосинка — сама собою і тріпоче на вітрі, наче пір’їнка. Я уважно слухав. Він одтарабанив молитву і з повагою вислухав старого Джонсона, який дивився на нього й радів. Для нього це була перемога, а для мене і всіх трудяг — просто тьху! Що ж, хай він буде чистий, хороший, нікому не чинить зла, завжди допомагає ближньому, хай буде зразковим чоловіком, батьком, проте, повірте, мені чогось стало сумно.

Тепер його вже хвилюють не годинники, а молитовник. Він думає, що всього досяг і може починати нове життя. Та це не так просто — забути минуле й проповідувати святе письмо. Не думайте, що я дивлюсь на нього зверхньо. Можливо, я чогось і не розумію. Може, дехто обирає найкоротший шлях тому, що іншого немає. А решті доводиться йти довгим шляхом, помилятись, терпіти образи І теж приходити до чогось подібного. Та вони хоч знають, на що йдуть,— і це головне.