Сід Чаплін - День сардини

Перш ніж дозволити зав’язати собі очі, я хочу знати, для чого це потрібно. Перш ніж зректися світу заради молитовника, святих казань і обіцянок вічного блаженства, я плюну богові в очі, як це зробив Носач. У мене все гаразд, голубе, бери з мене приклад, і в тебе теж буде все гаразд!.. Ні! Світ надто великий для придурків, які вважають, що можна просто зійти з одного шляху і ступити на інший... Ні! Ти сам знайди свій шлях. Помандруй, як ми з Носачем тієї пам’ятної ночі, але зроби це сам, і тоді не віддаси свою душу богові або чортові за легке життя чи за пару нових черевиків, ані навіть за склянку холодної води з чистого джерела. Я не вірю, що бог дав нам життя і смерть, аби ми діставали спасіння піною рабства. Як тільки ти пожертвуєш своєю душею, тобі капут. Кінчиш на «висоті 60». Хай навіть тебе не висадять у повітря — все одно ти мрець.

Та годі. Таке можете й не читати. Вчора була гарна погода, і ми поїхали на пляж. Пісок я не зміняю на золото, а море — на шампанське... Між іншим, яке воно на смак? Не проміняю ні на що повітря, вітер, хмари, людей... Моя стара заснула на сонечку, а ми з Квартирантом повели розмову про Носача.

— З ним і справді сталося чудо,— сказав він.— Та хоч він і змінився, мені неприємно бачити його. По-моєму, надто вже легко він став праведником. Це кожного могло б змінити, та Носач, мені здається, в душі завжди лишиться таким, як і був. Є в ньому щось таке, чого я не хотів би для себе. Це від природи, але йому здається, що воно підносить його над усіма. За це я й не люблю його, розумієш?

І я погодився з ним. Те, що відділяє життя від життя і життя від смерті, це ще не все. Те, що примушує когось вважати себе вищим за іншого, а іншого ставити нижче від себе, навіть страшніше, ніж вибухівка під «висотою 60», ніж воднева бомба або перша-ліпша з тисячі смертей. Заповідь «люби ближнього свого» втратила свій колишній зміст, сьогодні вона означає: «ризикуй заради ближнього свого». Ось чому я порвав з Носачем. Моя стара і Гаррі ризикували того вечора, коли відпустили мене з ним; і я ніколи не забуду, що ризикувати іноді означає мовчати, довіряти людині, не лізти їй у душу. Саме так вони вчинили перед стратою Креба Керрона.

Носач того вечора був ніби навіжений. Він, як повітряний змій, то летів прямо за вітром, то робив несподівані віражі й петлі. Мені весь час доводилося гадати, яку штуку він ще утне. Коли повернулись додому, я сподівався, що він отямиться. Підсмажив яєчню з шинкою і наклав йому повну тарілку, не запитавши, чи буде він їсти. І раптом він заявив, що плитка шоколаду за цілий день — це ніщо, і таки доведеться з’їсти що-небудь. Ну й вечеря ж то була! Брудні, як сажотруси, ми напихали собі роти, надто пригнічені, щоб відчувати смак їжі, проте їли жадібно, немовби це могло врятувати нас від лиха. І на якийсь час справді заспокоїлись. Потім пили чай біля каміна, поставивши чайник, молочник і цукерницю на решітку.

— Чуєш, Артуре,— мовив він нарешті.— Спасибі й твоїй старій за те, що впустила мене сюди. Про своїх мені й подумати лячно. Коли я пішов, вони зчинили скандал — думали, що йду до пивниці. Звичайно, я іноді не проти кухля пива, але сьогодні...— На очах у нього заблищали сльози, і він одвернувся. Помовчавши, сказав: — У них там справжній шарварок. Прийшли дві гультіпаки, Ненсі і Джінні, зі своїми бахурами, пузатий Джо і косоокий Гаррі, у якого завжди смердить з рота, п’ятеро інших родичів, та ще Нік, який не пропустить нагоди випити на дурничку. Мій старий галасує, що всі поліцаї будуть смажитись у пеклі, що він ніколи не знав справедливості, не кажучи вже про дітей... Стара тим часом хилить склянку за склянкою, клятий будильник одклацує хвилини, а Нік перевертає все догори дном, шукаючи штопора. Ось від чого ти мене звільнив, старий.

— Ми тобі завжди раді,— промимрив я, бо очі в мене злипалися, а голова хилилась на груди. А він усе молов та молов. Якби хто глянув у вікно, то подумав би, що ми причинні: Носач верз якісь нісенітниці про Керрезерса-Сміта (я був надто зморений, щоб сказати, що Керрезерс-Сміт помер і давно похований); про голубиний бенкет; про те, як ми пекли картоплю на жару та смажили оселедці на рожнах; як билися з Міком Келлі та його дружками; про Терезу; про те, як слід торгувати фруктами на вулиці та як у них було колись двісті черевиків на одну ногу — його старий з приятелем десь поцупили.

Так він танцював свій диявольський танок, а я злякано прокидався, бо мені знову ввижалася фортеця старого Нетлфолда, зведена з різного мотлоху, і забитий собака біля мовчазного будинку.