Сід Чаплін - День сардини

— З якою, мамо?

— Коли настане час, ти подаруєш його своїй Дороті.

Що було робити? Я мусив грати свою роль до кінця.

Спати вдень шкідливо для шлунка, і мене аж занудило, коли я прокинувся від духу печінки з цибулею, що її смажив для мене Гаррі.

— Ні, мамо, дякую,— сказав я.— Налий мені краще чаю — сили відновити.

— А для чого? — спитав Гаррі.— Якщо для Келлі, то не потрібно. Я бачився сьогодні з його старим. Тобі більше нічого не загрожує.

— Дякую, Гаррі,— сказав я щиро.— У мене інша біда — я безробітний.

— Вигнали? — озвалася моя стара.— Що ж ти накоїв?

— Нічого, просто грюкнув одного гада молотком по нозі.

І я все їм розповів.

— Ой, Артуре! — вигукнула вона.— За тобою мотузка плаче!

— Я теж так думав.

— Гаррі ходив туди сьогодні вранці. Ми гадали, вони знають що-небудь. А вони хоч би що. І дядечко Джордж ні пари з вуст...

— Проте вигляд у нього був стомлений,—мовив Гаррі.— Скільки землі ти навернув?

— Тонн п’ять або шість.— Я трохи подумав.— А може, й двадцять.

— А з його вигляду можна подумати, що він усі шістдесят перекидав,— зауважив Гаррі.

— Господи,— сказала моя стара.— Ти ж міг їх повбивати. Вони напевне подадуть на тебе до суду. І газети зчинять галас.

— Е ні,— запевнив Гаррі.— Обидва вони й не писнуть... навіть там, на дільниці. Уявляєте собі: живцем поховані! А коли вони зрештою одкопались...

— Кожен скинув фунтів чотирнадцять,— сказала моя стара.

— А на руках мозолі і спини в саднах,— докинув Гаррі.

— Тепер ми квити,— сказав я.

Ми реготали так, як ніколи ще після отих равликів. Усі разом, а це ж бо і є сім’я.

Завдяки Гаррі, який розхвалив мене до небес, сказавши, що я фахівець по машинах, аварійний механік, монтер і так далі, я опинився на сардинній фабриці, на місці свого приятеля Носача, який пішов звідти. Робота була не бозна-яка, але все-таки краща, ніж стояти цілий день та дихати смородом риби з прованським маслом. А втім, хто його знає, що краще. Бігаєш мов навіжений і все одно від того духу не втечеш, ледве вийдеш за ворота, як од тебе так і тхне на всі боки. Що може бути смачніше за бутерброд з маслом і добрячою сардиною, проте коли її кладуть не на хліб, а на людину, то аж кишки вивертає, і я зрозумів, чому Гаррі завжди йде додому пішки, не поспішаючи.

Як оті дітлахи з книжок, що ми їх читали в недільній школі, я зажив цілком по-новому. Навіть читав тепер серйозні книги, а не якусь там фантастику чи детективи. Та ніде правди діти — мало що в них розумів, бо не мав належної підготовки.

Я пробував читати, поклавши поруч себе кишеньковий словник, і відшукував там незнайомі слова, хоч часто не розумів і пояснень або надто швидко стомлювався, бо мусив щоразу туди заглядати. Якось мені треба було знайти шість слів в одному реченні, і все одно я нічого не второпав. Чорт забирай, ніде нема ясності, а найменше її в словах.

Та це була не єдина перешкода. Я вже багато бачив і пережив, але не встиг ще, так би мовити, перетравити свій досвід. Зовні у мене ніколи не було жодних болячок, а от усередині виникли нариви, які проривалися й вибухали, як вулкани. Мене ніс ураган, ніби потопаючого моряка, що ухопився за уламок судна і навіть не певен, чи варто за нього триматися.

В цей час для мене єдиною корисною річчю була ванна. Ми завжди бігли до вбиральні — чи хай уже буде до туалету, якщо вам так більше подобається,— і вмивались над раковиною... а милися раз на тиждень, в цинкових ночвах, спершу до пояса, а потім нижче. Я пригадав, як хороше було лежати в ванні у Стелли, і запропонував зробити й у нас таку. Моя стара і Гаррі погодились; ми купили уцінену ванну, тоді колонку, і все зробили своїми руками — колонку поставили за суботу й неділю, а потім у вільні години встановили ванну. Гаррі був мастак на всі руки — коли я дивився на нього, мені навіть ставало соромно за себе.

— Не поспішай,— казав він, коли я, захопившись, брався за все одразу.

Гаррі все умів, бо в нього були золоті руки. Коли моя стара пливла за течіею, то він був господарем свого часу, у нього все аж кипіло, так і витанцьовувало. Час підкорявся йому, і Гаррі став у моїх очах справжнім героєм.

Він трохи нагадував матросів із «Шкіпера» або «Блукача» [9] Англійські дитячі журнали. які за п’ять, а то й десять років анітрохи не старіють. Плину часу він не боявся й вірив, що помре швидкою і легкою смертю. А от я чомусь завжди рахував і тепер рахую кожну хвилину. У мене є годинник, та мені він ні до чого, адже я, навіть не дивлячись, завжди знаю, котра година. Час тече, наче вода крізь щілину, або капає, мов з крана; я завжди його відчуваю, і це кидає мене у відчай.