Сід Чаплін - День сардини

Постояв трохи на колінах, вдихаючи духмяну пару, а відтак ліг горілиць і простягнувся на весь зріст; потім встав і намилився. А тоді знов поринув у воду. Оце розкіш! Тіло моє стало наче мармурове, і сили поступово повертались. Разом із брудом я змив усі дурощі й приниження, яких зазнав, коли мене обдурив Носач, а дядечко Джордж продав у рабство; забулась раптом і ганебна втеча, і те, що замість велосипеда мені підсунули лахміття; змив усю свою ганьбу. У всякому разі мені так здавалось. Отож я ні про що більше не думав, тільки про себе й про Стеллу.

Витершись, я надягнув штани та сорочку і спустився вниз. Яєчня з шинкою була вже на столі. Я хутко знищив її. Стелла випила зі мною за компанію чашку чаю. Вона майже не говорила і весь час уникала мого погляду. Нарешті, коли я вже доїдав другий бісквіт, обізвалася:

— Френк дістав місце на березі, в Ліверпулі.

— Виходить, ти туди переїдеш?

— Я навіть рада. Ненавиджу це місто...

— І все через мене?

— Ти в цьому не винен. Я думала, що, коли все скінчиться, мені полегшає, а вийшло навпаки. Мабуть, це не минає.

Вона рвучко підвелась і вибігла в кухню. Я пішов за нею. Стелла гірко плакала. Я легенько торкнувся її плеча.

— Не треба, Стелло. Я зараз піду.

Вона дивилась, як я зашнуровую черевики.

— Куди ж ти підеш?

— Не знаю. Певно, додому.

— Ще ж не ходять автобуси.

— Піду пішки.

— Ти, мабуть, вважаєш мене жорстокою, що я виганяю тебе в таку пору. Але ж тобі треба колись повернутися додому, так?

— Ти дуже багато зробила для мене, Стелло. Мені більше нічого не потрібно.— Я випроставсь.— Не проводжай мене.— І простягнув їй руку.— Я ніколи тебе не забуду, Стелло.— Проте руки її не випускав.—Ти завжди була для мене справжнім другом.

Її рука тремтіла в моїй. І мені досить було лише її пригорнути...

Стелла заплющила очі.

— Поцілуй мене і мерщій іди, поки я не передумала.

Я пригорнув її і поцілував, не міцно, а ніжно-ніжно.

Вона провела рукою по моєму обличчю і легенько торкнулася шрама. Я поцілував її в очі і відчув на губах солоний присмак. Вона здригнулась, і я міцно притиснув її до себе...

— Не треба,— сказала вона, одкинувши голову.

Я глянув їй в очі. І раптом зрозумів, що то не Стеллині очі. То були очі незнайомої мені жінки, яка в порівнянні зі мною прожила й вистраждала двісті життів. Мені стало моторошно. Я пригадав Мілдред. Проте не зупинився. Я ж був тигр, і для мене настав час стрибати крізь обруч. Це було не раювання, а боротьба, в якій я зазнав поразки; не звичайне прощання, а довічна розлука... А потім я втік, не озираючись.

Світало. Я почував себе так, ніби оце вдруге скінчив школу, хоч тепер знав, що в житті є нездоланні речі. Я причастився таїнства, найсвятішого таїнства в світі, і тепер завжди схилятимусь перед ним.

Я б міг поїхати заводським автобусом, але визнав за краще пройтись. Річ у тім, що я просто боявся повертатись додому. Та даремно це мене страхало: не встиг я клацнути замком, як двері розчинились, і на порозі зустрів мене Гаррі — кудлатий, у піжамній куртці і в штанях з обвислими шлейками.

— Заходь, тебе тут ждуть, наче манни небесної,— мовив він.

І відступів убік, даючи дорогу моїй старій, яка летіла до мене, плачучи та сміючись, і зацідила мені так, що я теж заплакав.

— Ось тобі! За всі мої хвилювання й безсонні ночі.

Проте я знав, що все гаразд, що вона вдарила мене з любові.

— Коли ти востаннє їв? — запитав Гаррі.

Я, звичайно, сказав, що давно, місяць чи, може, й два тому — і вже за хвилину почув пахощі яєчні з шинкою, яку мав щастя їсти вдруге за цю ніч. Моя стара терла руку, яка щеміла від удару, й закидала мене запитаннями, а я ледве стримував язика, щоб чогось не вибовкати. Та все ж стисло розповів про бійку і про те, як ми бачили Креба.

— Його схопили вчора в Едінбурзі,— сказав Гаррі.— Ведеться слідство.

Ганебно признатись, але я зітхнув з полегкістю, коли дізнався, що все скінчилось. По дорозі додому мене переслідував страх, що, прийшовши од Стелли, я потраплю в пастку: біля будинку цілий ряд поліційних машин, стирчать антени, а моя стара сидить на табуретці і детективи допитують її.

— Не пощастило хлопцеві.

— Перестань молоти дурниці, краще надягни піджак,— гримнула моя стара. Потім підозріло сказала: — Щось ти аж надто чистий, хоч і спав на землі.

— Вмився у громадській убиральні,— збрехав я.

— Ось тобі гарний шматок шинки,— частував мене Гаррі. Моя стара тим часом пішла до комори.— Тебе не візьмуть, малий. Слідство вже скінчилось.