Сід Чаплін - День сардини

І раптом я відчув, що, крім сонця, є ще вітер, і від думки, що далі доведеться йти пішки, на мене війнуло крижаним холодом. Іти далі я не мав сили, а повертатися назад, прямо до них у зуби, не хотілося. Тоді, може, й зринув у мене спогад про жінку з дівчинкою біля каміна і майнула думка про Стеллу. Я згадав її кухню, повну всіляких смачних страв, затишну вітальню, ліжко з накрохмаленими простиралами і теплу ковдру. Згадав і саму Стеллу. Але спершу уявив собі її дім, який вона так затишно обставила. Я не міг туди повернутись. І все ж іти було нікуди, і я поплентався назад. Коли пригадаю всі ті дурниці, яких наробив того дня, навіть плакати хочеться — адже потім виявилося, що все те було ні до чого. Я скрадався попід огорожами, далеко обходив зруйновані будинки та корівники, робив добрячі гаки, щоб обминути ферми, і бігцем перескакував навіть найвужчу стежку. Мені ввижалось тільки одне — моє фото в газетах. Якимось інстинктивним чуттям я вгадав дорогу до річки і пішов берегом. Я знав, що то наша річка, бо колись працював з одним хлопцем, який жив поблизу тих руїн, і той розповідав, що під час війни, коли не було м’яса, він якось підстрелив там оленя і до самого дому тягнув його на собі. Тепер він здався мені надлюдиною. Мені нічого було тягти, і все ж я ледве плентався. На кожному кроці дорогу мені перетинали огорожі з колючого дроту. Вони були немов живі і хижо чіплялися за мене, як ті вовки, а подекуди берег був такий крутий, що доводилося вибирати, чи йти на видноті — полем або вздовж дороги — чи брьохатись по воді. Я йшов убрід.

Колись згодом я простежив свій шлях по карті. Не так то й багато. І все ж п’ятнадцять миль — чимала відстань, коли ти не звик ходити пішки і все твоє тіло судомить після ночівлі на кам’яній підлозі, а черевики, шкарпетки і штани геть мокрі. І за весь день ти ні разу не попоїв як слід, бо не смієш вийти на дорогу, не кажучи вже про те, щоб зайти до крамниці та купити собі плитку шоколаду.

Смеркалося, коли я дістався Тайна. Сів на станційній платформі й сумно дивився на колію і сталеву воду. Я знав, що до міста далеко, і мене свердлила тільки одна думка — будь-що повернутися в місто, до Стелли. Куди й поділися всі сумніви: голод і втома зробили своє. Тричі повз мене пролітали дизельні поїзди, і я ще ніколи не бачив такої сили гладенних і самовдоволених свиней, як у вікнах їхніх вагонів. Потім пройшов вантажний состав з вугіллям. Я аж зубами цокотів, боячись скочити на приступку на ходу, та він раптом зупинився перед семафором. Під стінкою платформи неважко було вирити собі теплу нору. Я лежав, і все тіло страшенно ломило, проте мене тішила думка, що вже доїду аж до самого міста. Зостанеться тільки вибрати зручне місце та спритно зіскочити,— адже після таких лихих пригод, коли опускаєшся на самісіньке дно, починаєш дивитися на речі просто.

Десь о пів на десяту я вже був у передмісті й перебігав від однієї телефонної будки до іншої. Три були зайняті, ще біля двох крутилися люди. Цього вечора всім чомусь забаглося телефонувати. В черевиках було повно вуглинок — вони набилися туди, коли я тікав од залізничного сторожа. А в животі, здавалося, нишпорила ціла зграя мишей. Наступна будка була яскраво освітлена, і я боявся зайти туди, потім усе ж таки прошмигнув, та раптом виявилося, що забув номер.

Я дістав чотири пенси і став гортати довідник, рвучи зопалу сторінки, а коли знайшов потрібне місце, цифри скакали перед очима, наче мошва. Я опустив монети. Автомат ніяк не спрацьовував, щоразу викидаючи останній пенс. Тоді я запхнув його лише до половини і грюкнув по апарату кулаком; там щось клацнуло, і я зрештою набрав номер. У мене лунко забилося серце.

Вона відповіла, назвала номер і своє прізвище. Серце вже ледве трималося у мене в грудях.

— Алло! Стелла? Це я, Артур... Можна мені зайти до тебе? У мене біда.

Вона знову назвала номер і прізвище. Я зрозумів, що забув натиснути кнопку. Але, розгубившись, натиснув не ту, і автомат викинув геть мої гроші. Довелось починати все спочатку.

— Ах! — мовила вона і одразу спитала.— Це ти дзвонив кілька хвилин тому?

— Так, я переплутав кнопки.

— Ти мене налякав — моторошно стає, коли хтось подзвонить, а потім мовчить, і ти ніби з порожнечею розмовляєш... У мене аж наче мурашки по спині бігають.

— Пробач мені,— сказав я і повторив своє запитання, певний, що вона рада моєму дзвінку. Стелла мовчала.— Я хочу тільки поговорити з тобою.

— Поллі вдома,— відповіла вона.