Сід Чаплін - День сардини

Я проїхав миль із сім-вісім на захід, та потім мені набридла пряма, наче струна, дорога, і я звернув на звивистий путівець, що біг кудись униз. Гарно — сидиш собі в сідлі й навіть думати ні про що не хочеться! Я проїхав чимале місто, що складалося з шістнадцяти будинків і однієї пивнички, де троє відвідувачів виконували якісь вправи йогів під деренчання рояля; проскочив вузенький місток і почув, як унизу піді мною дзюрчить вода; вилетів на перехрестя доріг і мало пупа не надірвав на крутому, наче в Альпах, підйомі. Він тягнувся цілих дві милі, і з них майже півтори довелось дибати пішки. Я навіть не спинився, щоб роздивитись навкруги, а, скочивши в сідло, поїхав далі. Та почував себе як сам не свій. Адже ніколи ще не ночував не в своїй домівці, а надворі — тим більше. Ба ні, брешу: двічі був у шкільних таборах, та це зовсім не те, бо поряд з тобою тридцять-сорок інших хлопців, і завжди можна згаяти час за картами — все ж таки веселіш і не так нудишся за домом. Я подумав: може б, зайти до пивнички,— та одразу ж відкинув цю думку: чомусь був певен, що моє фото з’явилось у всіх газетах, і навіть ці селюки вже знають мене в обличчя. Я шукав якогось занедбаного сарая, але, як на те, їх там давно вже жодного не було.

Зрештою, я вирішив їхати цілу ніч, а виспатись десь удень. Та це було не так легко. Скоро пішли суцільні горби, а де підйоми, там і спуски — це всякий дурень знає. І навкруги ні душі.

Атож, ні душі, і я їхав, сам не знаючи куди, все далі й далі від рідного дому. Місяць мчав по небу із швидкістю шістдесяти миль на годину. Ялини стриміли обабіч дороги, мов залізні шпичаки. Поки вітер дув у спину, було ще сяк-так, та годині о десятій він раптом перемінився, і тепер я насилу повз. А проїхавши ще дві милі, здався.

Ось як усе було: край дороги стояв самотній будинок, такий, знаєте, з двома колонами, а на них велетенські кулі,— я зроду такого не бачив. За ним зеленів садок, такий затишний та привітний, що в мене аж серце тьохнуло. Поставивши велосипед під ворота, я подибав стежкою. Вона геть заросла мохом, таким густим, що здавалось, ніби ступаєш по пухкому килиму. Мені хотілось тільки заглянути у вікно — воно притягувало мене наче магніт. Зиркнувши туди, я хутко відвів голову, ніби зляканий птах після того, як клюне, та боятись було нічого. В кімнаті перед телевізором сиділи жінка й дівчинка. Вони дивились на екран і змотували вовну. Знаєте, як це робиться,— одна тримає, а друга змотує в клубок. Тримала дівчинка. Вона була підстрижена під хлопчика, і я бачив її гарненьку шийку. У кого негарна шия, тому не слід так підстригатися. Дівчинка весь час перебирала руками, наче матрос, який тягне линву.

Жінка була вже не молода, років під сорок, сивоголова й рожевощока. Обидві любо всміхалися та тихо-мирно про щось гомоніли. І чомусь їхнє тепло навіть дужче вабило мене, аніж палаючий вогонь у каміні. Я б навіть віддав свої останні гроші, аби ввійти туди, сказати «здрастуйте» і щоб до мене всміхнулася чорнява дівчинка з гарною шиєю, а жінка запросила випити чаю. Навіть зібрався вже постукати й сказати, що я бідний сирота, їду в Пентріт до дядька, який пообіцяв влаштувати мене на роботу.

Та нараз сталася дивна річ: жінка змотала клубок, з усміхом підкинула його та впіймала, а потім поклала на полицю, до якої ледве дотяглась. Сукня з шкіряним пояском трохи піднялася, і я побачив її напрочуд гарні ноги...

Я був такий самотній, що мені хотілося вбігти у будинок, припасти до цих ніг і обхопити їх руками,— чомусь був певен, що знайду собі розраду. Певно, я був тоді близький до божевілля. З деякими людьми таке трапляється, і я розумію, що їх штовхає на це самотність і безмірне прагнення хоч якоїсь ласки. А коли такий залітає в чужий дім, жінка несамовито кричить, відбувається,— заламує руки, і отут йому й амінь...

Я чимдуж кинувся од того вікна.

Чи траплялося вам перебути холодну ніч просто неба? Я обійшов усе задвір’я, шукаючи якогось сарая, але натрапив лише на високий паркан, геть утиканий по верху битими пивними пляшками,— це видовище довело б до сліз першого-ліпшого броварника. І все ж я переліз через той мур і попростував густим сосняком, у якому, куди не глянь, блимали якісь червоні вогники. То були очі фазанів. Я простягнув руку, і один з них боляче дзьобнув її,— певно, фазани були свійські, але не зовсім ручні. Я взяв свій велосипед і поїхав далі.

Невдовзі побачив великий будинок, достоту як у фільмі «Знак Хреста» — порожній ганок, холодні кам’яні плити, гарні кольорові вікна і кістяк старого американського органа, відданого на поталу стерв’ятникам.