Сід Чаплін - День сардини

Потім я спустився в канаву. Глина хлюпотіла під ногами, і я пригадав, як старий Флек та інші солдати, зовсім ще не обстріляні, брели в негоду до «висоти 60». Може, це й навернуло мене на ту думку.

Я чув, як вони розмовляли всередині величезної труби, і знав, шо скоро підуть перевіряти стик. Кроки їхні лунали, наче бемкання щербатого дзвону. Голоси були глухі та рокітливі, як морський прибій. Я повернувся в сарай і притягнув дві лопати — хай хоч раз трохи упріють. Потім хутенько запустив екскаватор, а лопати обережно засунув у трубу. Та одна з них все-таки брязнула.

— Що це? Ти чув? —запитав Спроггет.

— Що я мав чути? — озвався дядько.

— Там хтось е.

І тут мені спала на думку ще одна витівка. За кращих часів, повертаючись з «Рідженту» або «Альбіону», ми задля розваги влаштовували змагання із сміху. Реготали дзвінко і весело, мов діти; тонесенько та верескливо, як дівчата; буйно, як божевільні вчені або прибульці з космосу; тут було й втішне хихотіння, і сміх немовляти, і гелготання старих плетух, і розкотистий мов грім, чоловічий регіт. Спробуйте самі, і ви побачите, що це не так просто, але справа варта заходу і, може, навіть колись знадобиться. Я зобразив гагакання привидів, що його колись чув в одному фільмі. Хвилин із п’ять імітував, не менше. Потім замовк. Стало тихо, як у вусі, лиш чути було їхнє сопіння. Мені хотілося гукнути. «Ану, беріться за лопати!» — та добре, що вчасно схаменувся,— це було б надто вже по-дитячому, до того ж вони б мене впізнали.

Я кинувся до екскаватора. Він задоволено хурчав, паче підсвинок. Мотор розігрівся і був готовий до роботи. Ківш миттю пірнув униз і вгризся в купу землі. Ану, конячино! Сип, сип, поки не загребемо їх добрячим суглинком, по-хазяйському, як на кладовищі. Та ще ті щебінки додамо, щоб зуби собі обламали. Вгору — вниз, вгору — вниз... Злива породи сипалась на вхід до труби, а я навіть не дивився, знай спорожняв ківш за ковшем; за п’ять хвилин навернув, мабуть, тонн із десяток.

Потім зупинив мотор.

Вони репетували в трубі мов навіжені, та я і оком не моргнув. Боже, як я пишався собою! Адже орудував не гірше за справжнього екскаваторника. Навіть не глянув на трубу, бо й без того знав, що її присипано на совість. Лиш я та машина — більше в ту мить нічого для мене не існувало; і ось я побачив прекрасний сон наяву: Артур Хеггерстон блискуче проводить атомний човен під обома полюсами рівно за десять діб; Артур Хеггерстон підкорив Марс, Венеру і Юпітер; Артур Хег-герстон, людина з електронним мозком, лине в міжзоряний простір...

Хто їх знає, скільки вони просиділи там, наче шахтарі, засипані породою, і раптом чую: тук-тук-тук. Хто там? Тук-тук-тук-тук! Ради Христа, допоможіть! Я підійшов до труби. Обидва вже, мабуть, років із десять не тримали в руках лопати. Руки в них м’які та ніжні, а черева розбухлі від пива та дешевого віскі, яким пригощали їх підрядчики. Я розміркував так: спочатку вони спробують пробити тунель і тільки закопуватимуть один одного. Потім, охлялі та задихані, почнуть перекидати землю назад і ще дужче завалять себе. І тоді, вже ледве дихаючи від нестачі повітря, нарешті здогадаються, що треба робити: почнуть розгортати землю рівним шаром по трубі ярдів на двадцять. На це піде годин із шість каторжної праці. А їм у тій темряві й вогкості вони здадуться за цілих шість місяців, а то й шість років. Хіба що яка дитина забреде сюди, почує їхні зойки та покличе когось на поміч.

У мене виникла ще одна ідея. Я взяв гайковий ключ і постукав ним по стикові. Вони відгукнулися, та так швидко, що їхній стукіт заглушив мій.

Змінивши голос, я запитав:

— Гей, що там скоїлось?

Голос дядечка Джорджа загримотів і відбився луною:

— Якийсь божевільний закидав трубу... ми не можемо вилізти... гукайте на поміч! Будь ласка, визволіть нас!

Мені особливо сподобалось оте «будь ласка».

— А ви хіба не можете вийти, як зайшли?

Цілих п’ять хвилин там був справжнісінький шарварок, дядечко Джордж ридма ридав, а Спроггет вивергав стільки бруду, що його вистачило б на всю міську каналізацію.

— Хто там? — заволав він зрештою.

— Констебль,— мовив я басом.

— Ворушись же, телепню!

— Прошу не ображати особи,— сказав я.— Потерпіть, ось я погляну, що там накидали...

Якусь хвилину я сидів мовчки, а тоді знову грюкнув по трубі.

— Гадаю, ви там не помрете з голоду?

Цього разу я не змінив голосу. Дядько Джордж упізнав мене і здуру гукнув на ім’я. Тоді я чкурнув геть. Пробігаючи повз сарай, чув, як казився Спроггет. Я весело реготав, забувши всі свої нещастя. Колись обов’язково куплю собі такий екскаватор і шматок цементної труби, нічого не пошкодую. Просто так. Задля сміху.